Та попри його побажання, ніч для мене не була спокійною. У тривозі за долю Віннету я не стулив очей і розбудив товаришів, ледь на сході почало сіріти. Наші піднялися без шуму, але індіанці відразу ж скочили на ноги. Тепер у світлі сонця, яке сходило, ми могли роздивитися їх краще, ніж напередодні ввечері в мерехтливому вогні багать. Від вигляду моторошно розфарбованих облич і химерно вдягнених постатей червоношкірих мені мурашки побігли по спині. Лише кілька з них мали на собі щось схоже на одяг, більшість же повбиралася у страшне лахміття; але навіть у такому одязі команчі справляли враження сильних і страшних воїнів. Я вже чув, що чоловіки з племені команчів красиві й хоробрі люди. Про їхніх жінок цього не скажеш. Скво — це зневажена чоловіками червоношкіра рабиня.
Вождь запитав, чи не голодні його білі брати, і запропонував нам на сніданок декілька шматків сутугуватої конини. Ми подякували йому і відмовилися, пояснивши, що в нас ні в чому немає недостачі, хоча насправді запаси наші вичерпалися і нам довелося задовольнятися лише кількома скибками бізонячого окосту.
Великий Ведмідь познайомив нас із воїном, який мав стати нашим провідником. Довелося вдатися до неймовірних дипломатичних хитрощів, щоб позбутися супроводу, і тільки коли Вірна Смерть заявив, що такі досвідчені вожді, як ми, вважають нижче своєї гідності користуватися послугами провідника, Ават-Віла нарешті погодився з нашими аргументами й поступився. Ми сказали, що самі знайдемо шатро Білого Бобра. Наповнивши водою шкіряні фляги і зв’язавши кілька оберемків трави для коней, ми рушили в дорогу. На моєму годиннику була четверта ранку.
Спочатку ми не квапили коней, щоб дати їм можливість розім’ятися. Якийсь час їхали по рівнині, вкритій травою, але рослинність рідшала і блякнула з кожною милею, аж поки нарешті зовсім не зникла. Тепер наш шлях пролягав через піски. Зелений рай на берегах річки давно зник з очей, і здавалося, ми потрапили в Сахару. Попереду і довкола стелилася рівна, як блюдце, рівнина, а над нами висіло сонце, промені якого палили нещадно, хоч був іще ранній ранок.
— Пришпорте ваших коней, — сказав Вірна Смерть, — треба проїхати якомога більше до полудня, поки сонце за спиною. Ми їдемо на захід, і пополудні сонце буде світити нам в очі. Ось тоді й почнеться справжнє пекло.
— Ми не зіб’ємося зі шляху? На цій рівнині немає жодних прикмет, — запитав я, все ще прикидаючись ґрінгорном.
Вірна Смерть поблажливо посміхнувся у відповідь:
— Ваші питання — це суцільна насолода, сер. У пустелі найкраща прикмета — сонце. Тарки-Крік, куди ми прямуємо, за шістнадцять миль звідси. Ми вже через дві години можемо бути на місці.
І він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ми подалися за ним. Їхали мовчки: швидка їзда не лишає нагоди для бесіди, бо вершник повинен пильнувати за конем і рухатися в ритмі його кроків, аби не утруднювати скакунові ходу.
Так ми проскакали годину, потім пустили коней кроком, даючи їм перепочити. Раптом Вірна Смерть показав рукою вперед.
— Подивіться туди, сер, а потім на годинник. Ми їхали дві години і п’ять хвилин. Я правильно оцінив час подорожі?
— Так, — погодився я.
— А це означає, що в людини годинник у голові. Навіть у найтемнішу ніч я скажу вам котра година і помилюся щонайбільше на кілька хвилин. Коли-небудь і ви цього навчитеся.
Попереду блиснула річка. На її берегах зеленіли кущі і трава, дерев не було. Незабаром ми знайшли брід для переправи і без перешкод дісталися до місця, де Тарки-Крік впадає у Ріо-Нуесес. Але на той момент води в річці вже майже не було. Звідти ми попрямували до Чіко-Крік і вийшли до неї близько дев’ятої години ранку.
Чіко-Крік у ту пору року теж пересихає і тільки подекуди поблискують брудні калюжі, з яких тонкими струмочками дзюркотить вода. Там не було ні кущів, ні дерев, а поріділа трава майже висохла. Перебравшись на протилежний берег, ми спíшилися, оскільки відрá в нас не було, ми наповнили водою величезний капелюх Білла Лянґе, напоїли коней, згодували їм наш злиденний запас трави і після півгодинного перепочинку знову рушили в дорогу до Елм-Крік. Надто коротка зупинка не відновила сили тварин, тож нам довелося перейти на крок.
Сонце наближалося до полудня і палило немилосердно. Ноги коней потопали в глибокому розпеченому піску. О другій годині дня ми віддали тваринам останню воду з наших фляг, не залишивши собі ні краплі. Так вирішив Вірна Смерть, який вважав, що люди легше зносять спрагу, ніж коні, які несуть нас через пустелю.