— Неймовірно! Дістатися сюди від форту Індж із двома стрíльними ранами! Вони пройшли шлях понад сто шістдесят миль, на таке здатний тільки червоношкірий. І що ж відбулося далі? Кажіть!
— Віннету дістався до нас увечері і подзвонив. Я вийшов до нього, він розповів про те, що трапилося, і попросив сховати старого вождя. Я обіцяв йому піклуватися про пораненого, поки апачі не пришлють по нього. Сам же Віннету дуже поспішав сповістити свої племена по той бік Ріо-Ґранде про війну і про наближення команчів. Я відрядив із ним двох найкращих моїх пастухів, щоб знати напевно, перебрався він через Ріо-Ґранде чи ні.
— Ну і як? — поцікавився Вірна Смерть. — Що розповіли його поводирі? Йому вдалося дістатися до своїх?
— Так. Він усіх перехитрив. Команчі чекали його біля броду вище від гирла Ріо-Моралес, а Віннету спустився вниз за течією і переплив річку. Він навмисне вибрав місце, де річка вирує і де нікому не спаде на думку лізти в воду, але він і мої хлопчики зуміли допливти до берега. Мої пастухи — хлопці терті і не кинули Віннету, поки не переконалися, що за ними не женуться. Тож я впевнений, що апачі вже знають про те, що їм загрожує небезпека, і встигнуть приготуватися до зустрічі ворога. А тепер, сеньйори, якщо, звичайно, ви бажаєте, підемо провідати старого вождя.
Ми підвелися, попрощалися з дамами і спустилися на поверх нижче. Пройшовши довгим коридором, як дві краплі води схожим на попередній, ми відчинили крайні двері й опинилися в просторій прохолодній кімнаті. Всередині на ложі з ковдр лежав старий апач. Його очі глибоко позападали, вилиці випнулися, обличчя змарніло. Про лікаря можна було тільки мріяти, але господар будинку не мусив дбати про здоров’я хворого, бо Віннету, який знався на травах не гірше, ніж знахар, сам наклав пов’язки і суворо заборонив чіпати їх, поки гарячка не спаде. Пораненого вождя вже не лихоманило, а це означало, що небезпеки для життя немає.
Коли ми покинули притулок апача і підійшли до сходів, що вели на верхній поверх, я згадав про своє бажання скупатися в річці.
— Звичайно, звичайно, але вам не варто підніматися догори, — відповів мені кабальєро. — Я випущу вас звідси просто в двір.
— Але як? Хіба тут є вихід?
— Є, але потаємний. Я особисто прорубав у стіні таємний прохід, щоб можна було втекти, якщо раптом червоношкірі захоплять будинок. Я вам повністю довіряю, тому покажу, як це робиться.
Господар підійшов до шафи біля стіни, натиснув на неї плечем, зрушив убік і провів мене підземним ходом у двір. Густий чагарник, що ріс у дворі, приховував підземний хід від цікавих очей. Вказавши на один із кущів біля самої стіни фортеці, кабальєро пояснив:
— Тут починається ще один хід, що веде просто у прерію. Його ніхто не знає і навіть не здогадується про його існування. Чи не хочете скоротити шлях і пройти до річки по ньому? Ну то почекайте тут хвилинку, я пришлю вам зручний одяг.
Цієї миті вдарив дзвін, і господар поспішив до воріт. Я пішов за ним і побачив п’ятьох вершників, сильних і високих чоловіків, які міцно, немов улиті, сиділи на прекрасних конях. Це були пастухи, які повернулися після переслідування конокрадів.
— Ну що? — суворо запитав сеньйор Атанасіо. — Ви їх наздогнали?
— Ні, — відповів один із пастухів, похнюпившись. — Ми були вже зовсім поруч. Ще чверть години, і вони опинилися б у наших руках. Але раптом ми побачили по слідах, що до них приєднався великий кінний загін. Ми все ж пішли за ними і незабаром на власні очі переконалися, що негідники зустрілися з команчами. Тільки божевільні ризикнули би опинитися на шляху червоношкірих, які вийшли на полювання за скальпами, тому ми й повернулися ні з чим.
— Ви вчинили правильно, і я вас не звинувачую. Навіть цілий табун коней не вартий людського життя. То ви кажете, що команчі зустріли їх як друзів?
— Ми були занадто далеко і не все роздивилися, але нам здалося, що вони порозумілися.
— Куди ведуть їхні сліди?
— До Ріо-Ґранде.
— Отже, до нас вони не завітають, небезпека минула. Дякую, хлопці, повертайтеся до своїх стад.