— Може, й так. Але в такому разі команчі спробують примусити нас видати їм пораненого.
— Так воно й буде. Команчі від свого не відступляться. Що думаєте робити?
— Я не буду нікого видавати! Мій друг Віннету довірив мені життя старого вождя, і я ніколи не вчиню такої підлості! Ми будемо боротися!
— Ви ризикуєте життям! Півсотні червоношкірих нам справді нічого не зроблять, але вони приведуть підмогу, і тоді фортеця не встоїть.
— На все воля божа. Як би все не склалося, але я дотримаю слова, яке дав Віннету.
Розчулений вестмен урочисто потиснув руку сеньйорові Атанасіо і вимовив:
— Ви — справжня людина честі, сеньйоре, і можете розраховувати на нашу допомогу. Вождь команчів — мій друг, і, може, це допоможе мені врятувати життя і нам, і кільком десяткам червоношкірих. Сподіваюся, ви не вчинили подвійної помилки й не показали Ґібсонові потайні двері?
— Ні, сеньйоре.
— Чудово. Поки червоношкірі не знають про потайний хід, ми можемо захищатися. Але досить розмов, час братися до зброї.
Поки я купався в річці, моїм товаришам виділили кімнати і вони вже встигли віднести туди всі свої пожитки. Не гаючи часу, ми спустилися вниз. Знімаючи зі стіни свою стару рушницю, я визирнув у вузьке вікно-бійницю. Загін індіанців виїжджав із-за дерев, прямуючи до броду. Через мить вони вже були на другому березі і мчали до «Естансії-дель-Кабальєро». Видовище було страхітливе: розписані бойовими фарбами команчі наближалися у грізному мовчанні, замість того щоб вити і кричати, як це зазвичай роблять червоношкірі у спокійний час. Тільки в їхнього вождя, який скакав попереду, у руках була рушниця, інші були озброєні списами, луками і стрілами. Дехто тягнув за собою довгі жердини, які я в перший момент переплутав з опорами для вігвамів. Але вже за мить, здогадавшись, що вони задумали, я прожогом вискочив за двері. У коридорі я зіткнувся з вестменом, який вибігав зі своєї кімнати.
— Увага! — крикнув вестмен. — Вони привезли з собою стовбури дерев, щоб по них, як по сходах, видертися на стіни! Всі нагору! Швидко!
Однак швидко не вийшло. Слуги перебували поверхом нижче і зібрати їх виявилося не настільки просто, як здавалося. Та й ми самі, кинувшись нагору, зіткнулися з сеньйором Атанасіо та двома дамами, які, дізнавшись про напад команчів, у паніці вибігли зі своїх кімнат. Нам довелося витратити кілька хвилин на те, щоб хоч якось заспокоїти переляканих жінок, і коли ми нарешті вибралися на дах, індіанці вже дерлися на нього з усіх боків із неймовірною швидкістю. Зволікання стало згубним для нас: ми стояли в оточенні команчів і зупинити їх можна було, тільки відкривши вогонь. Завадити їм видертися нагору ми вже не могли.
— Ми повинні виграти час! — тихо вимовив Вірна Смерть і наказав: — Цільтеся в них із рушниць! Не дозволяйте їм зробити ні кроку вперед!
Поки і ми, й команчі мовчки розглядали одні одних, я швидко перерахував нападників. П’ятдесят два воїни стояли нерухомо на краю даху, стискаючи в руках луки і стріли. Мабуть, списи вони залишили внизу, щоб довгі держаки не заважали дертися через стіни. Червоношкірі застали нас зненацька і, хоча й не наважувалися кинутися в атаку, почувалися господарями становища.
Кабальєро зібрався з духом, виступив уперед і заговорив мішаниною з іспано-англо-індіанських слів, якою послуговуються у тих краях:
— Що загубили червоношкірі воїни в моєму домі? Чому вони увійшли, не запитавши мого дозволу?
Ватажок, який досі тримав рушницю на плечі, взяв її в руки, зробив крок уперед і зухвало відповів:
— Блідолиций — ворог команчів. Ми прийшли, щоб сонце, яке він побачив сьогодні, стало останнім сонцем у його житті.
— Ти помиляєшся. Я не ворог команчів і живу в мирі з усіма племенами червоношкірих.
— Вуста блідолицього брешуть. У його будинку знайшов притулок вождь апачів, наших ворогів, отже, і він сам — наш ворог. Блідолиций помре.
— Чорт забирай! То ви хочете вирішувати замість мене, кого мені приймати у себе вдома, а кого — ні. Мій червоношкірий брат не має права наказувати мені, тут я господар.
— Воїни команчів захопили будинок, і тепер вони в ньому господарі. Видай нам апача. Я знаю, блідолиций брехливий, але зараз брехня йому не допоможе. Мені відомо, що апач тут!
— Тільки боягуз бреше, а я не боюся ні команчів, ні диявола! Я відверто кажу вам, що апач…
— Стоп! — перебив його Вірна Смерть стишеним голосом. — Не робіть дурниць, сеньйоре!