— Не робіть цього, сеньйоре! Це занадто ризиковано. Команчі стріляють з луків так само влучно, як ми з рушниць. А тікаючи, ви ще й повернетесь до нього спиною і не зможете ухилитися від стріли.
— Я кинуся у воду й попливу вниз за течією на спині. Як тільки він випустить стрілу, я пірну, переберуся на протилежний берег, і йому доведеться плисти за мною. А там я його оглушу, і в нас буде достатньо часу, щоб надійно заховати апача. Ти не зрушишся з цього місця, аж поки я не повернуся. Коли я плавав тут нещодавно, я бачив кущі петунії, тож знаю, де човен. Я візьму його і прив’яжу в надійному місці.
Слуга спробував відрадити мене, але я вже все вирішив і не слухав його. Щоб не привертати уваги індіанця до лазу, я обережно проповз до кута стіни і тільки там підвівся на повний зріст. Команч сидів у тій же позі, дивлячись у далечінь, мені довелося ступити на суху гілку. Повернувши голову на шум, вартовий помітив мене і скочив на ноги. Я кинувся бігти, намагаючись приховати обличчя, щоб потім він не міг мене впізнати. Він крикнув, щоб я зупинився, але я величезними стрибками мчав до річки, і поки приголомшений червоношкірий діставав із сагайдака стрілу і натягував лук, я був уже в заростях на березі. Не гаючи ні секунди, я стрибнув у воду і поплив на спині на протилежний бік річки. Через кілька хвилин мій переслідувач з ошалілим виглядом вилетів із кущів, зупинився і прицілився. Задзвеніла тятива, стріла зі зловісним свистом здійнялася в повітря, і я пірнув.
Виринувши біля протилежного берега, я озирнувся і побачив, що готовий до стрибка червоношкірий стоїть біля самої води. У поспіху він залишив сагайдак біля стіни і сподівався схопити мене голими руками. Побачивши, що я не поранений, команч відкинув уже геть непотрібний сагайдак і стрибнув у воду. Тільки цього я й чекав. Прикинувшись, що погано плаваю, я дозволив йому наблизитися до мене і знову пірнув та поплив униз за течією, туди, де біля самої річки ріс дубовий гай. Там я вибрався на берег і запетляв серед дерев. Нарешті я побачив дуб, який чудово підходив для виконання плану. Пробігши повз нього, я обережно повернувся назад і сховався за товстим, порослим мохом стовбуром. Чекати довелося недовго: через хвилину з’явився команч, він голосно сопів від утоми, вода потоками стікала з його м’язистого тіла. Вдивляючись у мій слід, він пробіг повз мене, а я у своєрідний спосіб — навшпиньки і величезними стрибками — метнувся за ним і всією вагою тіла вдарив його в спину. Червоношкірий впав, я притиснув його до землі і блискавично вдарив двічі кулаком по голові. Він смикнувся і затих.
Перевівши подих і озирнувшись, я побачив поряд повалений бурею платан, крона якого нависла над водою. Я вирішив скористатися ним, щоб замести сліди. Пройшовши по стовбуру, я стрибнув у річку, доплив до захованого в заростях човна, про який мені говорив сеньйор Атанасіо, сів на весла і поспішив за пораненим апачем. Потім прив’язав човен до кореня дерева і вийшов на сушу на протилежному березі. Тепер нам слід було поквапитися, поки команч не отямився.
Ми з Педро поклали старого вождя на дно човна, вкрили його ковдрою, і слуга пішов охороняти підземний лаз, а я сховав апача за пологом повислих до води квітучих гілок. Я викрутив мокрий одяг і намагався видивитися, чи не опритомнів часом команч, але так нічого й не побачив. Потім ми зі слугою повернулися в дім. Нас не було максимум чверть години, але весь цей час жінки і наші товариші не знаходили собі місця від хвилювання. Господиня дому, побачивши мене, радісно скрикнула і запропонувала змінити одяг, щоб команчі не могли здогадатися, що я виходив із дому, а тим більше плавав у річці.
Отож, дами вляглися у свої гамаки, а ми знову взяли до рук свою зброю і піднялися на дах. На даху і команчі, і білі далі сперечалися. Вірна Смерть голосно стверджував, що обшук будинку рівнозначний ляпасові господарю. Та коли я коротко повідомив йому, що апач уже в безпеці, вестмен помалу став поступатися наполяганням команчів і нарешті заявив, що п’ятеро з них можуть пройти в будинок і на власні очі переконатися у повній відсутності там апачів, як поранених, так і здорових.
— Чому тільки п’ятеро? — запитав недовірливий ватажок загону. — Хіба ми всі не рівні між собою? Що робить один із нас, те можуть робити всі інші. Команчі не злодії і нічого не зачеплять.
— Гаразд, нехай буде по-вашому. Ви всі можете пройти в дім, і нехай кожен із вас переконається, що Вірна Смерть каже правду. Однак я вимагаю, щоб ви залишили зброю тут і дали мені право на місці покарати кожного, хто без нашого дозволу доторкнеться до чогось у кімнатах.
Червоношкірі знову влаштували нараду і погодилися на умови вестмена. Вони залишили на даху луки, ножі і сагайдаки зі стрілами та нетерпляче кинулися до люка.