Тим часом сповіщені про появу індіанців пастухи встигли під’їхати до «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер перевага була на нашому боці — півтора десятка міцних, бувалих чоловіків сиділи в сідлах біля воріт, готові стріляти за першим знаком господаря.
Двоє наших залишилися на даху, інші спустилися вниз із команчами і відчинили їм двері в кімнати. Я став на нижньому поверсі біля колишньої кімнати апача, де зараз сиділи жінки, повний рішучості втрутитися у разі найменшої нешанобливості з боку червоношкірих.
Індіанці пішли просто туди, де сподівалися побачити старого вождя апачів. Вірна Смерть відчинив їм двері. Абсолютно переконані у своїй правоті, вони без вагань переступили поріг і застигли від подиву. У гамаках безтурботно лежали й читали дві жінки.
— Уфф! — не стримав вигуку розчарування вождь команчів. — Це кімната білих скво!
— Так, — з усмішкою підтвердив Вірна Смерть. — Але за словами блідолицього брехуна тут повинен ховатися апач. Заходьте і пошукайте його.
Червоношкірий обвів очима кімнату й відповів:
— Воїн не заходить до вігвама жінок. Якби тут був апач, мої очі побачили б його.
— Тоді перевірте інші кімнати.
Цілу годину індіанці обшукували будинок, заглядали в спальні, вітальні, комори. Не знайшовши ніде слідів перебування Інду-Нішо, вони повернулися до жінок, які удавано надули губи і пішли геть, щоб не заважати непроханим гостям. Червоношкірі перетрусили ковдри та постіль і навіть спробували віддерти дошки від підлоги, підозрюючи, що під ними може бути влаштований сховок. Нарешті вони переконалися, що в будинку апача немає, і їхній ватажок неохоче визнав свою помилку.
— Я ж вам казав, — тріумфував Вірна Смерть, — але ви повірили не мені, старому другу команчів, а шахраєві, чиї вуста ніколи не кажуть правди. Коли я зустріну Білого Бобра, то розповім йому, як ви мене образили.
— Якщо наш білий брат хоче бачити Ойо-Колса, нехай їде з нами.
— Це неможливо. Мій кінь втомився і повинен відпочити до ранку, а воїни команчів ще сьогодні покинуть ці місця.
— Ні. Сонце вже йде відпочивати, а ми не їздимо вночі. Тому ми залишимося тут і вирушимо в дорогу тільки на світанку. Наш білий брат може поїхати з нами.
— Добре. Але я не один, зі мною четверо моїх товаришів.
— Білий Бобер зустріне їх як друзів. Наші білі брати дозволять нам провести ніч біля стін їхнього дому?
— Звичайно, — погодився мексиканець. — Я — друг червоношкірих воїнів, якщо вони приходять до мене з миром. І на знак нашої дружби я дарую вам бика. Посмажте його на вогнищі.
Цей подарунок справив на індіанців надзвичайне враження. Команчі остаточно повірили в нашу щирість і свою неправоту, їхні грізні до тієї миті обличчя відразу ж набули дружнього виразу. Навіть більше, вони намагалися на кожному кроці демонструвати нам знаки своєї уваги. Мабуть, не останню роль зіграв і авторитет Вірної Смерті серед індіанців. Вони справді ні до чого не доторкнулися у домі і добровільно, без нагадувань, вийшли назовні. Ми опустили вниз сходи і відчинили ворота, щоб показати червоношкірим, як ми їм довіряємо. І все ж господар поставив на даху двох озброєних слуг — береженого Бог береже.
Пастухи пригнали обіцяного бика, запалало багаття. Всі команчі зібралися біля вогню, у передчутті бенкету, покликали навіть вартових, які охороняли коней, і того червоношкірого невдаху, з яким я змагався у плаванні. Він уже отямився і повернувся на свій пост, але ще не мав можливості доповісти ватажкові про те, що трапилося. Тепер він щонайперше наблизився до вождя і почав розповідати, але так тихо, що ми, білі, не могли розібрати ні слова. Раптом його погляд зупинився на мені, і хоча на його розфарбованому обличчі не здригнувся жоден м’яз, я зрозумів, що червоношкірий упізнав мене. Він змахнув рукою, показуючи на мене, і викрикнув кілька невідомих мені слів, про зміст яких, однак, неважко було здогадатися. Ватажок команчів грізно насупився і попрямував до мене.
— Чи правда, що блідолиций, — із погрозою в голосі запитав він, — переправився через річку і напав на воїна команчів?
Я удав здивування, а Вірна Смерть поспішив втрутитися і суворо запитав індіанця, у чому він мене підозрює. Той переказав усе, що трапилося, але це тільки розвеселило старого вестмена.
— Для червоношкірих усі білі обличчя однакові. Думаю, син команчів зустрів якогось волоцюгу.
— Це був він, — упевнено заявив вартовий. — Я бачив його обличчя, коли він кинувся у воду і поплив на спині. Я запам’ятав його. На ньому був той самий одяг.