— Так він плив у одязі? Але твоя сорочка все ще мокра, а його — зовсім суха. Ти щось плутаєш.
— Блідолиций міг переодягнутися.
— Але як він міг непомітно вийти з будинку, а потім повернутися? Хіба ви не залишили воїнів біля воріт? Хіба ви не стояли з нами на даху і не бачили, що проникнути в дім можна тільки по сходах?
Не погодитися з цими аргументами було неможливо, і навіть потерпілий від мого кулака вартовий, поміркувавши, визнав, що, мабуть, помилився. Кабальєро, людина, як ми вже переконалися, спритна, теж не розгубився і розповів, що в околицях з’явилася зграя конокрадів, і, найімовірніше, «той білий» був із їхньої компанії. Здавалося, команчі знову повірили нам. Однак залишалося загадкою, куди пішов той чоловік і чому ніде немає його слідів. Кілька команчів на чолі з ватажком переправилися вбрід через річку в надії відшукати сліди й уранці вирушити навздогін за нападником. На щастя, уже сутеніло, та й моя витівка з поваленим деревом виявилася вдалою: «конокрад» зник безслідно.
Тим часом хитрий вестмен запросив мене прогулятися коло річки. Поглядаючи на команчів, які снували уздовж протилежного берега, ми неспішно підійшли до квітучого куща, що навис над водою, під гілками якого ховався човен із пораненим вождем апачів. Зупинившись із виглядом людини, яка милується квітами, вестмен тихенько вимовив:
— До Інду-Нішо прийшли Коша-Певе і молодий блідолиций, який заховав вождя тут. Вождь упізнає мій голос?
— Так, — ледь чутно відповів апач.
— Команчі повірили, що вождя апачів тут немає, а на світанку вони підуть геть. Але моєму червоношкірому братові доведеться всю ніч провести в човні. Чи під силу йому це? Чи зможе мій брат протриматися до сходу сонця?
— Інду-Нішо добре почувається, біля води гарячка зникла і повітря освіжає його рани. Але вождь апачів хотів би знати, як довго Коша-Певе і його друзі залишаться в будинку.
— Ми їдемо завтра вранці разом із команчами.
— Уфф! Чому мій білий брат збирається в дорогу разом із нашими ворогами?
— Тому що ми йдемо по сліду ворогів, які знайшли притулок у команчів.
— Можливо, мої білі брати зустрінуться з воїнами апачів, які вийшли на стежку війни?
— Це можливо.
— Я би хотів подарувати тотем молодому воїну, який ризикував життям, щоб врятувати мене від ворогів, йому достатньо буде показати цей тотем, щоб апачі приймали його у своїх вігвамах як брата. Коша-Певе вміє ходити безшумно, як тінь, тому я прошу його принести мені вночі ніж і шматок білої шкіри. На світанку він забере готовий тотем.
— Я виконаю твоє бажання. Принести тобі ще щось?
— Ні. Інду-Нішо задоволений. Хай добрий Маніту береже тебе й молодого блідолицього воїна.
Так само неквапливо ми повернулися додому. Нашої хвилинної затримки біля куща ніхто й не помітив.
— Вам дуже пощастило, — сказав Вірна Смерть. — Надзвичайно рідко вождь червоношкірих дарує білому тотем племені! Тотем, зроблений і підписаний Інду-Нішо, неодмінно стане вам у пригоді.
— А ви справді збираєтеся ризикувати, щоб непомітно пронести ніж і шкіру? Якщо вартові команчів вас помітять, то й вас, і апача поставлять до стовпа тортур.
— Дурниці! Не вважайте мене невмілим хлопчиськом. Я добре знаю, де можна ризикувати, а де не варто.
Залишок дня і ніч пройшли спокійно. На світанку Вірна Смерть розбудив мене і з посмішкою дав прямокутний шматок білої шкіри. Я довго розглядав його, але не помітив нічого особливого, крім кількох надрізів, зроблених у незрозумілому мені порядку.
— Це і є тотем? — запитав я. — Не бачу в ньому нічого особливого. Звичайний шматок шкіри.
— Покажіть цей звичайний шматок шкіри будь-якому апачу, і він вам розкаже, яким скарбом ви володієте. В Інду-Нішо не було фарби, тому повністю малюнок не видно, але будь-який індіанець із племені апачів знає, як треба розфарбувати надрізи, щоб зображення проступило. Тільки заради Бога, заховайте тотем подалі від очей команчів. А тепер одягайтеся і спускайтеся вниз. Команчі вже збираються в дорогу.
Індіанці сиділи біля стіни й доїдали залишки вчорашнього бика. Потім вони зняли пута з коней і повели їх на водопій, на щастя, трохи вище від того місця, де переховувався у човні поранений вождь. Кабальєро теж був на ногах і вийшов у супроводі двох своїх дам, щоб попрощатися з нами. Побачивши наших коней, сеньйор Атанасіо скрушно похитав головою і звернувся до вестмена:
— Ці шкапи не для вас, сеньйори. Ви занадто добре знаєте, яким має бути кінь вестмена. Інші панове — батько і син Лянґе мене не цікавлять, негр — також, але ви — мій старий друг, а цей юнак теж припав мені до душі, тому дозвольте подарувати вам пару гідних конячок.