Зупинка потяга біля Хот-Спрінґс. Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Гребла з Бібліотеки Конгресу США.
Важко сказати, що саме зупинило індіанця: вимовлені слова чи впевнений і гордий погляд старого, але він опустив руку й ледь чутно прошепотів:
— Мовчи.
Наступної миті червоношкірий відвернувся від нас і повернувся до багаття з кам’яним обличчям, ніби нічого не сталося. Він зрозумів, що його хитрість розгадано, але не виказав і тіні тривоги або недовіри до нас. Може, він знав, що знаменитий блідолиций воїн Коша-Певе не здатний на зраду? Його син із таким же незворушним виглядом заткнув за пояс томагавк і сів поряд із ним біля вогню. Я подумки захоплювався мужністю цих двох воїнів, що зважилися піти на вірну смерть, щоб завести ворогів у пастку.
Ми вже збиралися влаштовуватися на нічліг, коли нашу увагу привернула незвичайна метушня серед команчів. Рада завершилася — її учасники підвелися й пішли до нас, а решта червоношкірих за наказом вождя відійшли від своїх багать і тісним кільцем оточили нас. Білий Бобер вийшов на середину кола й урочисто підняв руку, закликаючи до тиші. Всі замовкли. Білі найманці запідозрили недобре і теж з тривогою схопилися, озираючись навсібіч. Тільки два індіанці «топа» й далі сиділи біля вогню, спокійно дивлячись поперед себе, немов усе, що відбувається, їх зовсім не стосувалося. Жодним жестом вони не виказали занепокоєння. Вільям Олерт теж не рушив із місця, втупивши божевільні очі в уламок олівця, який стискав у пальцях.
— Блідолиці прибули до воїнів команчів, — повільно і глухо почав вождь, — і запевнили їх у своїй дружбі. Ми прийняли їх як братів і викурили з ними люльку миру. Однак тепер команчі дізналися, що блідолиці — брехуни. Білий Бобер ретельно зважив усе, що говорить на користь блідолицих і що говорить проти них. Він порадився зі старшими і кращими воїнами і переконався, що команчів обдурили. Ми відмовляємо блідолицим у дружбі, з цього моменту вони наші вороги.
Він замовк, і тут втрутився офіцер, щоб відвести навислу небезпеку:
— Хто обмовив нас? Ті четверо білих і негр, які прибули сьогодні ввечері, чорти б їх узяли?! Команчі знають нас і вже переконалися, що ми їхні друзі. А хто вони такі? Хто знає їхні справжні імена? Якщо ви звинувачуєте нас у брехні, то дайте нам можливість захищатися. Я офіцер і вождь моїх людей, тому я вимагаю допустити мене на раду, де вирішують нашу долю!
— Хто дозволив тобі говорити? — перервав його вождь. — Усі слухають слова Білого Бобра і мовчать, поки він не закінчить. Ми вже чули тебе, коли Коша-Певе розмовляв із тобою. Ви — воїни Хуареса, а ми — друзі Наполеона, тому ми з вами вороги. Ти питаєш, хто знає справжні імена цих чотирьох блідолицих? Я знав Коша-Певе за багато зим до того, як побачив твоє обличчя, він чесний і мужній воїн. Ти вимагаєш, щоб тебе допустили на раду? Але навіть Коша-Певе не сидів біля багаття ради. Воїни команчів — чоловіки, вони вміють відрізняти мудрість від дурості, і їм не потрібна хитрість блідолицих, щоб вирішити, як вчинити. Я прийшов до вас не для того, щоб слухати тебе, а для того, щоб сказати вам…
— Ми викурили з вами люльку миру, — заверещав офіцер, перебиваючи вождя, — і якщо ви нападете на нас…
— Замовкни, пес! — вигукнув Білий Бобер. — Твої слова ображають команчів, і якщо ти не замовкнеш, я накажу воїнам убити тебе! Не забувай, що навколо стоїть п’ять сотень воїнів, і кожен з них готовий помститися за образу. Так, ми викурили з вами люльку миру, проте ви домоглися цього брехнею і хитрістю. Але ми не зробимо з вами того, на що ви заслуговуєте, ми шануємо волю Великого Духа й поважаємо наші звичаї. Дим люльки миру захищає вас. Священними є червона глина, з якої роблять люльку миру, а також червоне світло сонця і полум’я, від якого люльку прикурюють. Тому, коли знову засяє сонце, наше перемир’я скінчиться. Ви залишитеся в таборі до ранку, і ніхто не посміє вас зачепити, але коли перший промінь освітить небо, вам доведеться виїхати туди, звідки ви прибули. Ми дамо вам час, який ви, білі, називаєте п’ятьма хвилинами, а потім кинемося наздоганяти вас. Ми залишаємо вам всі ваші речі, але коли воїни команчів уб’ють вас, ті речі стануть нашими. Коша-Певе зажадав видати йому двох блідолицих, з якими ми теж викурили люльку миру. Вони залишаться в таборі, і вранці він може вчинити з ними, що тільки захоче, — вони його бранці. Ми так вирішили. Я все сказав!
Вождь замовк, відвернувся від нас і пішов.
— Що? — обурився Ґібсон. — Я маю стати бранцем цієї старої мавпи? Та я…
— Мовчіть! — втрутився офіцер. — Скільки б ви не кричали, це нічого не змінить. Я добре знаю червоношкірих. Але за наклеп білим негідникам доведеться відповісти, та й команчі ще згадають нас. До ранку ще далеко, за цей час багато що може змінитися. Часто допомога приходить звідти, звідки її не ждеш.