— Тоді треба намагатися не дати жорнам почати молоти, а ще краще — не потрапляти між ними. Але ми забалакались. Час піти все оглянути. Хто знає — а раптом, попри темряву, я побачу щось таке, що допоможе нам зберегти скальпи. Ідіть за мною. Здається, я колись бував у цій долині.
Ми справді були в невеликій, майже круглій долині, затиснутій серед стрімких скель. Входом і виходом служили дві вузькі ущелини, де команчі виставили вартових. Аби пройти з одного кінця долини до другого, достатньо було п’ятьох хвилин. Посеред долини розмістився табір команчів, а розвідників вони вислали назовні. Скелі з обох боків долини були такими стрімкими, що ніхто не зміг би ні видертися ними нагору, ні спуститися донизу. Ми обійшли усі вартові пости і повернулися назад, у табір.
— Просто жахливо, — бурчав старий, — кращої мишоловки годі шукати. Ніяк не збагну, як нам звідси вибратися. Ви бачили коли-небудь, як лисиця відгризає собі лапу, щоб вирватися з пастки?
— А чи не можна переконати Білого Бобра перенести табір в інше місце?
— Сумніваюся, що він погодиться. Білий Бобер упертий і навряд чи повірить у небезпеку, якщо ми не видамо йому апачів. А цього ми не зробимо.
— Мені здається, сер, що ви перебільшуєте. Долина виглядає неприступною. По скелях апачі в неї не спустяться, а біля входу і виходу стоїть охорона.
— Так, десяток людей біля входу і стільки ж біля виходу можуть захистити табір від кого завгодно, але тільки не від Віннету. Я досі не второпаю, чому Білому Боброві, завжди такому обережному і передбачливому, заманулося зупинитися на ніч у цій долині. Ті двоє апачів зуміли обвести його круг пальця. Спробую-но я з ним поговорити. Якщо він не послухає, а потім що-небудь станеться, ми будемо триматися по змозі осторонь від сутички. Ми в дружбі з команчами, але, не дай Боже, випадково вбити нам хоч одного апача.
Розмовляючи, ми знову наблизилися до табору. Біля вогнища нерухомо, немов статуя, стояв індіанець, за орлиним пір’ям можна було легко впізнати Білого Бобра. Ми попрямували до нього.
— Мій брат переконався, що ми в безпеці? — звернувся вождь до Вірної Смерті.
— Ні, — відповів той. — Схоже, ми потрапили в пастку, і вона ось-ось закриється.
— Мій брат помиляється. Долина, в якій ми зупинилися, схожа не на пастку, а на ту споруду, яку блідолиці називають фортом. Ворогові ніяк не вдасться проникнути всередину.
— Так, через проходи він, може, в долину й не проникне, вони такі вузькі, що десять воїнів відіб’ють напад цілої сотні. Але що буде, коли апачі спустяться вниз по скелях?
— Скелі такі круті і прямовисні, що навіть гірським козам не спуститися по них.
— Чому мій червоношкірий брат так упевнений в цьому?
— Тому що сини команчів прибули сюди вдень і спробували видертися по скелях догори. Жоден з воїнів не зміг піднятися.
— Спускатися легше, ніж дертися нагору. І я знаю, що Віннету вміє лазити по скелях краще, ніж гірський козел.
— Віннету тут немає, він пішов до Ріо-Кончос. Так стверджують топа.
— А якщо вони помиляються?
— Вони так кажуть. Вони вороги Віннету, і я вірю їм, — наполягав Білий Бобер.
— Але якщо Віннету справді був у форті Індж, він ніяк не встиг би зібрати своїх воїнів і переправитися через Ріо-Кончос. Нехай мій брат порахує, скільки днів минуло відтоді, і згадає, як далеко до Ріо-Кончос.
Вождь у роздумах схилив голову. Мабуть, слова старого вестмена переконали його, бо він вимовив:
— Мій брат каже слушно: шлях далекий, а дні можна порахувати на пальцях. Ми ще раз розпитаємо топа.
Він попрямував до багаття, оточеного команчами, ми мовчки пішли за ним. Солдати Хуареса зібралися разом і похмуро дивилися на нас, Вільям Олерт, глухий і сліпий до всього, що відбувалося навколо, люто дряпав недогризком олівця зім’ятий аркуш паперу. З протилежного боку вогнища сиділи батько й син Лянґе. Коло них розлігся на траві Сем. Застиглі, як статуї, псевдотопа підняли очі, тільки коли Білий Бобер звернувся до них із запитанням:
— Мої брати точно знають, що…
Він не встиг закінчити. З вершини ближньої скелі долинув тривожний писк пташеняти, а за ним почувся крик сови. Вождь і Вірна Смерть прислухалися. Ґібсон машинально поворушив сухою гілкою вугілля пригаслого багаття, і воно на мить хижо яскравим полум’ям. Очі білих у ту мить хижо блиснули, і Ґібсон хотів було повторити свій маневр, але Вірна Смерть поспішно вихопив у нього з рук гілку і грізно наказав:
— Негайно припиніть!
— Але чому? — вишкірився Ґібсон. — Хто може мені заборонити підкинути дров у вогонь?
— Не вдавайте невиннятка, Ґібсоне. Всі чули крик сови й бачили, що ви відповіли на нього умовним знаком.