— Не думаю, що вони ризикнуть вирушити в дорогу через Мапімі без супроводу. А це що таке?
Його увагу привернув шум, що долинав від одного з вогнищ. Червоношкірі виявили пораненого білого, перенесли його до вогню і голосно сперечалися, як із ним учинити. Вестмен пройшов крізь коло команчів, опустився на коліна і оглянув рану. Бідоласі проштрикнули живіт іззаду. Мабуть, це зробив хтось із команчів, коли білі наступали на нас.
— Сер, — звернувся Вірна Смерть до пораненого, — вам залишилося жити не більше ніж десять хвилин. Не вирушайте у вічність із брехнею на серці. Ви допомагали апачам?
— Так, — простогнав у відповідь поранений.
— І ви знали, що апачі нападуть на нас цієї ночі?
— Знали. Топа навмисне привели команчів у цю долину.
— Ґібсон подавав апачам умовні знаки?
— Так, сер. Він мав розпалити яскраве полум’я стільки разів, скільки сотень воїнів налічує загін команчів. Ви завадили Ґібсону і цим ввели в оману Віннету, інакше б він не напав цієї ночі і тут. Сьогодні в нього тільки сотня воїнів, решта підійдуть завтра.
— Так я й думав, що нас заманили в пастку, хоч і сподівався, що бій буде завтра. Але тепер пізно шкодувати: апачі зайняли проходи, і нам звідси не вибратися. Ця долина стане нашою могилою.
— Ми будемо боронитися! — злісно вигукнув Білий Бобер і розлючено затопив ножа в серце нещасному пораненому. — Нехай цей зрадник іде в Країну вічного полювання! Там за ним вічно ганятимуться вовки, а з язика скрапуватиме слина.
— Це було зайве! — вигукнув вестмен. — Навіщо ти вбив цього приреченого? Він і так би помер.
— Я вбив його, і тепер його душа стала рабинею моєї. Але зараз ми зберемося на військову раду. Воїни команчів не мають охоти чекати приходу армії апачів. Ще цієї ночі ми прорвемося через виходи.
Білий Бобер звелів розпалити багаття і послав по старійшин племені. Вестмена теж запросили взяти участь у раді. Я з іншими нашими супутниками сів неподалік і напружено стежив за старим вестменом. На жаль, вожді і старійшини говорили тихо, і ми нічого не чули. Однак похмуре обличчя і різкі рухи Вірної Смерті свідчили про те, що він не поділяє думки червоношкірих і намагається переконати їх дочекатися світанку.
Врешті розлючений впертістю червоношкірих, старий схопився на ноги й закричав:
— Тоді гиньте! Я багато разів попереджав вас, але ви не слухалися моїх порад, хоча я завжди виявлявся правий. Ви вільні воїни і можете чинити, як вам заманеться, але я й мої товариші залишимося тут.
— Коша-Певе злякався, тому не хоче йти в бій разом із нами, — презирливо сказав один із вождів.
Вірна Смерть здригнувся, немов від ляпаса, але стримався і чітко вимовив:
— Нехай мій брат спочатку доведе свою хоробрість. Мене звуть Коша-Певе, і цього імені цілком достатньо, щоб вороги боялися мене.
Старий повернувся до нас і сів, мовчки чекаючи кінця ради. Через кілька хвилин червоношкірі підвелися й попрямували до нас, але раптом із темряви пролунав гучний голос:
— Білий Бобер, подивися сюди! Моя рушниця готова відібрати в тебе життя!
Ми всі повернулись на голос і в півтемряві побачили Віннету з рушницею напоготові. З обох її цівок майже одночасно вирвалося полум’я, Білий Бобер похитнувся і повільно опустився на землю. Біля нього як підкошений звалився ще один із вождів команчів.
— Так загинуть усі брехуни і зрадники! — долинуло з темряви, і наступної миті вождь апачів зник у темряві.
Все відбулося так швидко, що команчі не встигли навіть схопитися за зброю, і тільки оговтавшись від потрясіння й несподіванки, з криками кинулися в погоню за зухвалим ворогом. Ми підійшли до багаття. Вірна Смерть нахилився до вождів команчів, які нерухомо лежали на траві. Обидва були мертві.
— Неймовірна мужність! — захоплено вигукнув Лянґе-старший. — Цей Віннету — справжній диявол!
— Це тільки початок, — похмуро сказав Вірна Смерть. — Бій щойно починається.
Не встиг він договорити, як пролунали дикі крики.
— Ось, прошу, — промовив старий без тріумфу в голосі. — Віннету не лише вбив двох вождів у їхньому ж таборі, а й заманив у засідку тих, хто кинувся за ним навздогін. Стріли апачів гострі і влучають точно в ціль.
До криків червоношкірих приєднався сухий тріск револьверних пострілів.
— Це Віннету, — сказав Вірна Смерть, прислухаючись до звуків бою. — Він стріляє з револьвера. Чуєте? — до нас долинуло чотири чи п’ять револьверних постріли поспіль. — Думаю, що команчі намагаються оточити його, але йому вдалося прорватися. Ніхто не може протистояти йому.