— Нехай мої брати сядуть до вогню, — запросив нас Віннету. — Я наказав приготувати вам вечерю з бізона. Їжте, поки я не повернуся.
— Тебе довго не буде? — запитав Вірна Смерть.
— Ні. Я мушу повернутися в долину. Ваша втеча розлютила команчів, і вони можуть стрімголов кинутися на штурм. Тоді мені слід зупинити їх кількома кулями.
І він пішов. Вірна Смерть влаштувався зручніше біля багаття, дістав із-за пояса ніж, відтяв шматок м’яса, спробував і заявив, що немає нічого кращого за вирізку бізона. Ми з вестменом взагалі ще не їли, а іншим теж небагато діставалося від конини команчів. Великий шматок м’яса швидко танув. Поки ми їли, повернувся Віннету і запитально глянув на мене. Я відразу зрозумів: він хотів сказати, що більше немає потреби приховувати нашу дружбу. Я встав, простягнув йому обидві руки і вигукнув:
— Я радий, що мені не доведеться іти довгий шлях на Ріо-Пекос, щоб побачитися з моїм братом. Я щасливий знову бачити Віннету!
Ми сердечно обнялися. Вірна Смерть здивовано втупився в нас:
— Що це означає? Хіба ви знайомі?
— Коша-Певе здивований, що я радію зустрічі з моїм братом Вбивчою Рукою? — запитав Віннету.
— Вбивча Рука? — вигукнув вестмен, а обличчя його стало справді кумедним. І коли я посмішкою підтвердив слова Віннету, він вигукнув:
— І ви дурили мене весь цей час, обвели круг пальця! Вбивча Рука! І я навіть не здогадувався про це, а постійно обзивав вас ґрінгорном!
Вірна Смерть не міг надивуватися, а ми з Віннету відійшли від багаття, щоб поговорити наодинці.
— Мій брат чув, що я побував у форті Індж і там дізнався… — почав Віннету, але я перервав його:
— Так, я чув. Коли буде більше часу, то розповім тобі, що я робив, поки ми не бачилися. А зараз мені треба негайно знати, де ті десять блідолицих, які сиділи біля вогнища в таборі команчів і які під час сутички перейшли на ваш бік разом із твоїми розвідниками?
— Вони вже поїхали геть.
— Поїхали? Куди?
— У Чіуауа, до Хуареса. Вони втратили багато часу з команчами і тепер поспішають надолужити згаяне.
— Справді?
— Справді.
— Це для нас тяжкий удар, бо разом із ними втекли ті, за ким я вже місяць ганяюся по всіх Сполучених Штатах.
— Уфф! Я не знав, що вони разом із солдатами Хуареса. Апачі підтримують Хуареса, тому я дав їм хороших коней та провідників і допоміг швидше вирушити в дорогу. Блідолиці не хотіли втрачати ні хвилини.
— Тепер у них хороші коні і провідники, і мені нізащо не наздогнати Ґібсона, а він уже був у мене в руках!
Віннету на мить замислився.
Добування золота в громаді Роквілль. Блек-Гіллз, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.
— Я зробив велику помилку, але сподіваюся, що мені вдасться її виправити. Ми зловимо людину, яку ти називаєш Ґібсоном. Я закінчив свої справи в містах білих, тому, як тільки помщуся команчам за віроломство, буду вільний і зможу поїхати з тобою. Ми візьмемо кращих коней і завтра до полудня наздоженемо втікачів.
Нашу бесіду перервав апач, який прийшов із долини і повідомив, що команчі погасили багаття і покинули табір.
— Вони спробують ще раз вирватися з пастки, але їх знову чекає невдача, — спокійно відповів Віннету. — Якщо мої білі брати бажають, я покажу їм місце, звідки вони зможуть чути звуки бою.
Ми, звичайно ж, відразу підвелися. Віннету провів нас до барикади, показав кінець ласо, яке звисало зі скелі, і пояснив:
— На висоті двох людських зростів ви знайдете колючі кущі, а за ними в скелях починається стежка, якою можна обійти навколо долини. Я повинен бути з моїми воїнами, тому не можу піти з вами.
Він узяв рушницю, яка стояла біля проходу.
— Гм, — бурчав Вірна Смерть, — підніматися так високо на такому тоненькому ремінці! Я ж не мавпа, яка вміє лазити по ліанах. Але спробуємо.
Спроба була вдалою. Я поліз слідом за старим, а потім і решта нашої групи видерлися нагору, хоча це виявилося не так уже й легко. Ласо було прив’язане до стовбура дерева, яке росло на прямовисній скелі. Поряд, за кущами колючого терну, ми знайшли вузьку стежку, по якій у темряві довелося просуватися на дотик. Знайшовши місце, де можна було стояти без ризику скотитися вниз і скрутити собі шию, ми зупинилися. У долині була моторошна тиша, і, як я не напружував слух, мені нічого не вдалося розчути, крім тихого сопіння старого вестмена.