— Дурні команчі! Ви згодні зі мною, сер? — прошепотів він мені на вухо. — Я чую запах коней, які рухаються. Він відрізняється від запаху коней, які стоять. Якщо коні стоять тихо, їхній запах висить у повітрі. У нього можна просто встромитися носом, так би мовити. А щойно кінь зрушився з місця, його запах розсіюється у повітрі, стає тоншим і прозорішим. Можете мені не вірити, але вестмен може визначити за інтенсивністю чи, навпаки, легкістю цього запаху: рухаються чи стоять коні неподалік від нього. Ясна річ, якщо повітря чисте і немає вітру. Зараз я відчуваю, що справа доноситься легенький кінський запах. А мої старі вуха чують, як кінь послизнувся на траві. Зараз команчі кинуться на штурм.
Нічну тишу розірвав крик: «Нча-хо!» Мовою команчів це слово означає: «Вперед!» Тієї ж миті у відповідь пролунали два постріли з рушниці Віннету, і в долині все загуділо. Дикі крики індіанців, револьверні постріли, свист стріл і списів, томагавки з хрускотом розкраювали черепи. Однак битва тривала недовго, і незабаром шум бою та іржання коней покрило переможне «І-їх-ііхх!» апачів.
— Бачите, а що я казав! — шепнув Вірна Смерть. — Немає жодної потреби ставати до бою, апачі впораються й без нас. Вони ціляться зі своїх луків і б’ють своїми списами з надійних сховків, тож кожна стріла, кожен спис і кожна куля Віннету влучають у ціль. До того ж у них вистачає розуму не переслідувати команчів у темряві. Вони не виходять зі своїх схованок, бо розуміють, що команчі нікуди від них не подінуться. Тож навіщо пхатися у долину!
Виття затихло, команчі відійшли. Тепер вони, навчені гірким досвідом, поводилися тихо, але це була тиша поразки. Багаття більше не горіли, тож неможливо було втямити, що відбувається у таборі. Ми зачекали ще трохи. Нічого нового не відбувалося.
— Мої білі брати можуть спуститися, — долетів до нас ізнизу голос Віннету. — Битва закінчилася і вже не повториться.
Ми знову підійшли до ласо і спустилися за його допомогою. Внизу на нас чекав вождь, із яким ми пішли назад, до вогню.
— Команчі атакували тепер з іншого боку, — сказав він. — Але ми були готові до нападу, і їм нічого не вдалося. Воїни апачів проникли в долину, і тепер жоден рух команчів не сховається від нас.
Віннету схилив голову, немов прислухаючись, і наступної миті схопився на ноги. Полум’я багаття яскраво освітило могутню постать молодого вождя.
— Що трапилося? — стривожено запитав я.
— Вуха Віннету почули, як на кам’яній стежці спіткнувся кінь. До мене скаче посланець, і йому доведеться спíшитися, щоб перевірити, хто сидить біля багаття. Тому я встав, щоб він здалеку побачив мене.
Неймовірно чутливий слух Віннету не підвів його. Незабаром до нас і справді під’їхав вершник, зупинив коня й зістрибнув на землю перед вождем. Той зустрів його не надто привітно через те, що воїн не зумів наблизитися безшумно. Апач покірно вислухав неприємні слова вождя, нічим не виказавши свого невдоволення або роздратування. Це був вільний воїн, який визнавав накази начальника.
— Вони наближаються, — лаконічно сказав він.
— Скільки їх?
— Всі. На поклик Віннету відгукнулися всі воїни. З жінками ніхто не залишився.
— Як далеко вони звідси?
— Вони будуть тут на світанку.
— Добре. Пусти коня в табун і йди відпочивати.
Воїн послухався наказу. Віннету знову сів до нас, і до світанку ми розповідали йому про події в Ла-Ґранж і пригоди в «Естансії-дель-Кабальєро». Час минав швидко, про сон ми навіть не згадували. Віннету уважно слухав наші розповіді і лише час від часу ставив коротке питання або коментував щось. А коли на сході почало світати, Віннету підвівся й мовчки витягнув руку.
— Мої білі брати можуть переконатися, що апачі дуже пунктуальні. Ось вони.
Ми подивилися в той бік. Туман лежав у прерії величезним нескінченним морем, і з нього один за одним виїжджали кінні воїни. Вершник, який їхав на чолі загону, упізнав Віннету й поїхав просто до нас. У його волоссі біліли два орлиних пера — відзнака вождя. За ним, шикуючись на ходу в шеренги, скакали інші. Мене вразило те, що, хоч апачі й не користувалися сідлами і шпорами, діяли вони навдивовижу злагоджено й управляли кіньми не гірше, а може й краще, ніж солдати європейської кавалерії. У більшості з них за спинами висіли рушниці, і тільки деякі були озброєні луками та стрілами. Віннету коротко переговорив із вождем. А тоді вождь жестом наказав вершникам спíшитися, й апачі рушили в прохід, залишивши коней під охороною тих, хто не мав рушниць. Один за одним воїни дерлися по ласо на скелі і зникали на стежці, що оперізує долину. Усе це відбувалося безшумно, чітко, без жодного зайвого руху. Віннету спостерігав за своїми людьми, і коли останній із них зник з очей, звернувся до нас: