— Мої білі брати бачать, що сини команчів загинуть, якщо я накажу.
— Ми не маємо в цьому ні найменшого сумніву, — відповів Вірна Смерть. — Але хіба Віннету подобається вбивати?
— Ні, але вони не заслуговують на милість. Що роблять білі, коли один із них уб’є іншого? Хіба вони не ловлять вбивцю і не збирають раду, щоб вирішити, як його стратити? Ви не маєте права засуджувати апачів за те, що вони чинять так само.
— Але ви не чините так само!
— Мій білий брат може це довести?
— Так. Ми позбавляємо життя вбивцю, а ти збираєшся вбити всіх команчів, навіть тих, хто не брав участі в набігу на ваші стійбища!
— Вони винні, бо погодилися йти в похід на нас, погодилися палити й убивати. Це вони втішалися муками апачів, які померли біля стовпів тортур. Блідолиці страчують навіть конокрадів, а якщо в них викрадають дружину чи дочку, вони вбивають усіх, замішаних у справі. Там, у долині, ховаються викрадачі наших дружин і дочок, вони пограбували нас! Чи ти вважаєш, що ми повинні відпустити їх?
— Ні. Але ви можете пробачити їм і повернути собі вашу власність.
— Коней можна повернути, але дружин і доньок — ні. А пробачити? Мій брат говорить як християнин, який завжди вимагає від нас того, чого сам ніколи не зробить. Християни пробачили нам хоча би щось? А ми хоча б чимось завинили перед ними? Вони прийшли до нас і забрали наші землі. Як чинять білі з тими, хто незаконно розширює межі своїх володінь або вбиває звіра в чужому лісі? Його садять у будинок з ґратами, який ви називаєте в’язницею. А що ви зробили з нами? Де наші прерії і савани? Де табуни коней і стада худоби, які раніше належали нам? Ви прийшли й зі зброєю забрали в нас дах над головою і їжу. Ви відібрали в нас землі, а коли червоношкірі боронили своє, їх убивали й називали злочинцями. Тепер ти вимагаєш від мене пробачити ворогам, яким ми не заподіяли лиха. Чому ж тоді ви самі не пробачаєте нам, а лише гнобите, хоч ми не давали вам для цього жодних підстав? Коли ми обороняємося, то це наше право, але ви нас за це караєте. Що б ви сказали, якби ми прийшли до вас і поводилися так, як ви з нами? Якби ми зробили це, ви винищили би нас усіх до одного або запроторили б у божевільню. Чому ж ми не можемо чинити так само? Та ви обзиваєте нас дикунами, яких не можна шкодувати, бо вони ніколи й нічого не навчаться. Тож їх слід винищувати. Хіба ви своєю поведінкою показали, що ви освічені? Ви змушуєте нас прийняти вашу релігію. Але спершу продемонструйте нам свою набожність! Усі червоношкірі поклоняються Великому Духові однаково, а білі натомість — кожен своєму. Я пізнав християнство з його доброго боку. До нас приїхали побожні священики, які не намагалися ні вбити нас, ні пограбувати. Вони виконували християнську місію і навчали наших батьків і дітей. Вони були миролюбними та привітними, настановляли нас тільки на добро. Але тепер усе змінилося. Ці добрі отці померли, але замість них не прийшли нові такі ж добросерді. Натомість тепер з’явилися сотні іновірців усіх можливих видів. Вони забивають нам вуха своїми словами, яких ми не розуміємо. Вони обзивають одне одного брехунами і стверджують, що без них ми не зможемо потрапити до Країни вічного полювання. А коли ми втомлюємося від їхніх чвар і відвертаємося від них, вони кричать на нас, а потім кличуть інших блідолицих, вдираються до нас силою і забирають наші землі і коней. А коли ми кажемо, що вони не мають на це права, то відразу ж отримуємо наказ знову відсунутися далі зі своїх земель. Це моя відповідь. Вона не сподобається тобі, але на моєму місці ти би ще й не таке говорив. Хуґ! Я все сказав.
Віннету замовк, відійшов від нас убік і втупився в далечінь. Він був схвильований і хотів упоратися зі своїми почуттями, а потім повернувся до нас і звернувся до Вірної Смерті:
— Я довго говорив, але мій брат — людина справедлива і вúзнає, що я кажу правду. Проте серце моє не прагне крові, а душа моя милосердніша за мої слова. Я сподівався, що команчі почнуть переговори про мир, але вони не зробили цього, і я не маю вибору. Але я таки відправлю до них людину, щоб схилити їх здатися.
— Я дуже радий! — вигукнув Вірна Смерть. — Я був би дуже засмучений, якби всі ці люди загинули навіть без спроби порятунку. Адже я теж частково винен у тому, що вони потрапили в пастку.
— Ти не повинен докоряти собі, я перебив би їх і без твоєї допомоги.
— Чи знаєш ти, що ще один загін команчів прямує сюди?