— Тоді нам слід поспішати, я повинен ще вивести з вагона мого Вікторі. Коли ви його побачите, будь ласка, не лякайтеся. Він має не найкращий вигляд, зате носить мене вже років дванадцять, і я не проміняю його на найпрудкішого жеребця. У вас залишилося щось у вагоні?
— Ні. Але, Фреде, як думаєте, може, нам варто сказати пасажирам, що ми маємо намір робити?
— Ні. Що менше людей знає про нас, то краще.
Товстун Волкер підійшов до вагона з тваринами і наказав відчинити двері. Поїзд стояв на високому насипі, дерев’яних містків не було, тож мені було цікаво, як він виведе коня. Але я й уявити собі не міг, як усе відбудеться.
— Вікторі, до мене! — покликав Фред.
Почувши своє ім’я, старий кінь визирнув, оглянув усе довкола, зіщулив вуха й одним стрибком подолав відстань від дверей вагона до землі. Всі, хто бачив його стрибок, заплескали в долоні, а кінь, немов розуміючи, що справді заслужив оплески, махнув хвостом і заіржав.
Ім’я Вікторі, тобто Перемога, йому зовсім не пасувало. Цьому худому тонконогому гнідому коневі було щонайменше двадцять років. Грива його вилізла, замість хвоста стирчало кілька волосин, зате довжині його вух міг би позаздрити навіть кролик. Я відразу зрозумів, що, попри свій непоказний вигляд, цей кінь чимало вартує. А коли один із глядачів простягнув руку, щоб погладити його, він кинувся убік і спробував укусити нахабу. Як читач уже, мабуть, помітив, Вікторі був дуже схожим на стару Тоні мого друга Священного Вуха. Він був осідланий і загнузданий, тому Фред сів на нього і спокійнісінько, ні на кого не звертаючи уваги, попрямував геть від поїзда. Я пішов за ним. Ніхто не намагався зупинити нас або хоч розпитати, чому ми не їдемо далі потягом і куди збираємося. Ми нікого не цікавили.
Коли ми трохи відійшли від поїзда, Товстун Волкер зупинився, чекаючи на мене.
— Тепер, Чарлі, — сказав він, — не завадило б і вам роздобути коня.
— Скоро я його матиму. На вашому красені Вікторі я швидко зловлю мустанга.
— На Вікторі? І не думайте! Він не дозволить вам сісти в сідло. Доведеться мені ловити мустанга.
— Побачимо!
— Запевняю, так воно й буде. Ми могли б зараз їхати по черзі, щоб ви не дуже втомилися, але Вікторі неодмінно скине вас. Тож доведеться вам іти пішки, поки ми не натрапимо на стадо мустангів, хоча через це ми і втратимо багато часу. Дивіться, пасажири сідають у потяг, він зараз поїде геть.
Усе було так, як він казав, потяг рушив далі на захід. Через кілька хвилин він зник із поля зору.
— Ви можете повісити важку рушницю на моє сідло, — запропонував Фред.
— Дякую, але я вважаю, що вестмен не повинен розлучатися зі зброєю ні на мить.
— Я їхатиму повільно, Чарлі.
— Можете їхати швидше. Я швидко ходжу.
— Тоді вперед!
Я закинув ковдру собі на плече, зверху на неї повісив рушницю і рушив навздогін за залізничними грабіжниками.
Їхні сліди вели на північ, і їх було так добре видно на траві, що нам зовсім нескладно було рухатися за ними. Близько полудня ми зупинилися, щоб дати відпочинок старому Вікторі, а самі вирішили перекусити. Ми пообідали тим, що в нас було, а було небагато. Ми так квапилися, що не додумалися поповнити свої запаси в потязі. Але мисливцеві, що має рушницю, не загрожує смерть від голоду в прерії. Патронів я прихопив із собою дуже багато, тож про їжу можна було не турбуватися.
Ми їхали горбистою місцевістю, порослою високою травою і лісом. Слід петляв уздовж річечки з порослими травою піщаними берегами. Кінські копита залишали на землі глибокі сліди. До вечора мені пощастило підстрелити жирного єнота, і коли стемніло, ми знайшли глибокий яр з кам’янистими схилами, де можна було розвести багаття, не побоюючись, що хтось помітить вогонь. Місце здалося нам таким надійним, що ми навіть вирішили не стояти на варті і спокійнісінько вляглися спати.
На світанку ми продовжили переслідування і пополудні натрапили на місце, де бандити зробили привал. Судячи з того, що вночі вони розвели кілька багать просто на рівнині, негідники почувалися у цілковитій безпеці. Оскільки вони випереджали нас на день шляху, ми теж не боялися несподіваної зустрічі з ними, хоч їхні сліди якось несподівано зникли. Ми далі рухалися уздовж річки й зупинилися на повороті, за яким починалася галявина. Ми вже збиралися повернути, але раптом обоє зупинилися як укопані, а наступної миті Фред уже кинувся на землю, сховавшись за Вікторі, а я зі штуцером у руках помчав до найближчого дерева. Просто попереду нас із-за дерев виїхав на вороному жеребці індіанець. Він вів за собою другого коня, навантаженого мішками.