Щойно індіанець помітив нас, він блискавично зістрибнув із коня, сховався за ним, як за живим щитом, і націлив на нас свою рушницю. Його рухи були настільки швидкі, що я навіть не встиг роздивитися ні його обличчя, ні постаті.
Фред так само миттю зістрибнув із коня і став за дерево. Ледве я встиг сховатися за товстим стовбуром, як у нього влучила куля. Якби я спізнився на секунду, ця куля дісталася б мені. Червоношкірий інтуїтивно відчув, що я для нього небезпечніший, ніж Фред, бо я міг обійти його ззаду і вистрілити.
Почувши постріл, я опустив штуцер. Чому? Досвідчений вестмен знає, що кожна рушниця має свій власний неповторний звук. Для звичайної людини надзвичайно важко відрізнити постріли двох різних рушниць, однак життя у прерії загострює слух до такої міри, що звук знайомої зброї неможливо сплутати навіть серед стрілянини численних гвинтівок. Бувають випадки, коли трапери, які роками не бачилися, впізнають один одного за звуком пострілів.
Так сталося і зі мною. Я ніколи не забуду звук пострілу тієї рушниці і ніколи не сплутаю його з жодним іншим. Я давно не чув цього звуку, але відразу його впізнав. Це була знаменита дубельтівка вождя апачів Віннету з оббитим срібними цвяхами приклáдом. Того самого Віннету, про якого згадував вчора Волкер біля потяга. Але в чиїх руках була ця рушниця? Невже нею заволодів хтось інший?
— Не стріляй! — крикнув я мовою апачів. — Я — твій друг!
— Я не знаю, хто ти! — прозвучало у відповідь. — Покажися!
— Ти Віннету, вождь апачів? — запитав я.
— Це я!
Я миттю вийшов з-за дерева і рушив до нього.
— Чарлі! — вигукнув він радісно, і ми обнялися. — Чарлі! Друже мій, брате мій! — схвильовано повторював він. — Мої очі — твої очі, моє серце — твоє серце!
Ця несподівана зустріч схвилювала й мене, на очі мені навернулися сльози радості. Віннету довго дивився на мене з любов’ю і притискав до грудей, поки нарешті не згадав, що ми не одні.
— Хто це? — запитав він, показуючи на здивованого Фреда.
— Хороша людина і мій друг. Сподіваюся, він стане і твоїм другом, — відповів я.
— Як його звати? — прозвучало нове питання.
— Товстун Волкер, — представив я Фреда, навмисне називаючи вестменське ім’я, яке було добре відоме в прерії.
Апач, який перейняв багато звичаїв білих, простягнув Фредові руку.
— Друг мого брата — мій друг! — сказав він. — Ми мало не вбили одне одного, але Чарлі впізнав голос моєї рушниці, як і я впізнав би голос його рушниці. Але що привело вас сюди?
— Ми переслідуємо ворогів. Ти бачив сліди у траві?
— Так. Побачив кілька хвилин тому. Я приїхав сюди зі сходу. Які фарби на обличчях людей, чиїм слідом ви йдете?
— Це блідолиці й оґлала.
Після цих слів Віннету грізно насупив брови і твердо поклав руку на руків’я томагавка, який ховався за поясом.
— Сини оґлала схожі на кротів, вони боягузливо ховаються у своїх норах, але якщо вони вийдуть назовні, я розчавлю їх! Можу я піти з моїм братом Чарлі?
Ніщо не прозвучало б для мене солодше за це запитання. Якщо вождь апачів приєднається до нас, то це те саме, що два десятки вестменів. Ясна річ, я припускав, що він не відразу піде геть, бо ж ми зустрілися після такої тривалої розлуки, але те, що він сам запропонував своє товариство, свідчило, що справа його зацікавила. Тому я відповів:
— Великий вождь апачів з’явився перед нами, наче промінь сонця зимового ранку. Нехай його томагавк стане нашим!
— Моя рука — ваша рука, моє життя — ваше життя. Хуґ! Я все сказав!
Вираз обличчя Фреда Волкера недвозначно свідчив про те, що апач справив на нього незабутнє враження. Це й не дивно, адже Віннету справді був особливим, і його вигляд здивував не одного вестмена. Він був середнього зросту, широкоплечий і дуже вузький у стегнах, що вигідно підкреслювало його мужню поставу. Його тіло зовсім не було масивним, навпаки, гнучким і радше тендітним, а його рвучкі рухи зачаровували. Він був убраний і озброєний, як і під час нашої останньої зустрічі на Ріо-Пекос. Він відрізнявся від багатьох червоношкірих охайністю і ввічливістю. От і зараз Фред Волкер не міг відірвати погляду від його білосніжного індіанського костюма з тонкої замші з візерунками з голок дикобраза, на якому не було видно жодної плями. Маленькі очиці коротуна здивовано перебігали з Віннету на мене, він порівнював нас і, здається, починав соромитися своїх міркувань про те, яким має бути костюм вестмена.
— Нехай мої брати викурять зі мною люльку миру, — запропонував апач.
І він сів у траву просто там, де стояв, витягнув із-за пояса суміш трав, яку індіанці використовують для люльки миру, витягнув і свою прикрашену різьбленням люльку. Ми сіли поряд. Ця церемонія є обов’язковою, вона скріплює домовленості, тож, поки ми не докурили, Віннету не сказав ні слова про подальші плани.