Я передав підзорну трубу Волкерові й запропонував:
— Треба знайти хорошу схованку, щоб нас не помітили. Ми бачимо більше коней, ніж людей, і навіть якщо більшість із вершників лежить у наметах, ми не можемо бути впевненими, що околицями не блукають розвідники червоношкірих.
— Нехай мої брати почекають на мене тут, — відгукнувся апач. — Віннету сам знайде місце, де ми будемо в безпеці.
Він надовго зник за деревами, а коли повернувся, то повів нас уздовж пагорба в саму гущавину колючих заростей. Ми насилу протислися між кущами, ведучи за собою коней. Раптом перед нами розгорнулася велика галявина, де вистачило місця для всіх нас. Поки ми прив’язували коней, Віннету повернувся назад, щоб знищити сліди.
До сутінків ми лежали в густій запашній траві, готові зірватися на ноги від найменшого шереху і затиснути ніздрі коням, щоб не чути було їхнього пирхання. Коли стемніло, Віннету пішов на розвідку і незабаром повернувся зі звісткою, що оґлала та білі все ще в таборі й навіть розпалили вогнища.
— Вони впевнені у своїй безпеці, — зауважив Фред. — Якби вони знали, що ми так близько…
— Вони аж ніяк не дурні і здогадуються, що за ними вишлють когось навздогін, — відповів я. — Але сьогодні їм нема за що хвилюватися, бо вони знають, що люди зі станції ще далеко. Тож я роблю висновок, що вони рушать у дорогу завтра. А сьогодні варто спробувати дізнатися, що вони задумали.
— Віннету підкрадеться до них, — відгукнувся апач.
— Ми зробимо це удвох. А Фред нехай залишиться біля коней. Рушниці не беремо, нам вистачить і томагавків. У крайньому разі скористаємося револьверами.
Наш товстий друг не заперечував. Він був достатньо сміливим, інакше не кинувся б за бандитами, але він явно волів без особливої потреби не наражатися на небезпеку. А йти донизу підслуховувати індіанців таки було небезпечно. Якщо вони побачать і зловлять, то точно стратять.
Через два або три дні на небі мав з’явитися молодий місяць, хмари ховали його вузький серп і поодинокі зорі. Погода була просто ідеальна для нашого задуму.
— Віннету піде направо, а мій брат — наліво, — прошепотів апач і зник у темряві.
Я послухався поради друга й поповз схилом ліворуч, безшумно пробрався крізь кущі й опинився у нижній частині долини. Попереду горіли вогнища. Вігвам вождя стояв за двісті кроків від мене, але мені знадобилося півгодини, щоб подолати цю відстань, я повільно повз уперед у траві, тримаючи в зубах ніж. Вітер дув у мій бік, і я міг не турбуватися, що коні відчують чужинця і попередять господарів про мою присутність. У цьому сенсі Віннету було важче, ніж мені.
Тінь від вігвама, біля входу до якого горіло багаття, надійно ховала мене. Обережно визирнувши, я побачив біля вогню п’ятьох білих і трьох індіанців. Вони говорили по-англійськи.
Індіанці поводилися спокійно і стримано. Біля вогнища тільки білі розмовляють голосно, а от обережні індіанці воліють обмежуватися знаками. Вогнище теж було занадто яскравим як на індіанські звичаї.
Один з білих був високим широкоплечим чоловіком з густою бородою і шрамом від ножового поранення на лобі. Судячи з того, як шанобливо зверталися до нього інші, він і був ватажком зграї. Я лежав за десять футів від них і чув кожне слово.
— Як далеко звідси до Ехо-Каньйона? — запитав один із білих.
— Миль сто, — відповів другий. — Три дні шляху.
— А якщо ми помиляємося і за нами не будуть гнатися? Адже тоді в селищі залишиться занадто багато народу!
Ватажок презирливо зареготав і відповів:
— Нісенітниця! Вони кинуться за нами. Ми лишили їм такий гарний слід! Подумай сам: ми вбили в поїзді чоловік тридцять, ще й забрали немало здобичі. Таке нам не пробачать і спробують зловити нас.
— Ну, коли так, то справа повинна вигоріти. Скільки людей зараз живе в Ехо-Каньйоні, Роллінсе?
— Приблизно півтори сотні, усі озброєні. А ще там є купа переповнених товаром магазинів і барів, тож буде чим поживитися. А головне — там є каса залізниці. Мені казали, що з неї платять робітникам на всій ділянці від Ґрін-Рівер до Промонторі завдовжки понад двісті тридцять миль. Думаю, кілька тисяч готівкою нам гарантовані.
— Чудово, Роллінсе! І ти переконаний, що так ми зіб’ємо тих, хто женеться за нами, із нашого сліду?
— Точно, — впевнено відповів ватажок, якого, як я щойно почув, звали Роллінсом. — За моїми розрахунками, вони мають підійти сюди завтра до полудня. А ми поїдемо на світанку, до того ж розділимося на кілька загонів, щоб заплутати їх. Потім кожен загін замете сліди, і всі разом зберемося аж у Ґрін-Форк. Звідти ми підемо потаємними стежками і через чотири дні будемо в Ехо-Каньйоні.