— Ми не побоялися йти за ними втрьох, то чого нам боятися в Каньйоні, де можна сподіватися на допомогу робітників.
— Їх там буде небагато, бо більшість вирушила навздогін за грабіжниками.
— А ми спробуємо попередити їх про задуми зграї, і тоді вони негайно повернуться.
— Але як?
— Я напишу їм записку і причеплю її до дерева на видному місці біля слідів грабіжників.
— Вони вам не повірять. Аж надто все це схоже на пастку.
— Їм доведеться повірити. Вони вже знають, що на місці нападу двоє пасажирів зійшли з поїзда, й обов’язково побачать наші сліди. Я попрошу їх обійти стороною Ґрін-Форк, де можуть бути індіанці сіу, і Пейнтер-Гілл, куди бандити вишлють своїх розвідників.
— Уфф! — втрутився у нашу розмову Віннету. — Нехай мої брати збираються в дорогу.
— Зараз? — здивувався Волкер.
— Коли зійде сонце, воно повинно побачити нас далеко звідси.
— А якщо зранку індіанці виявлять наші сліди?
— Собаки оґлала не будуть повертатися назад, на північ. Їхній шлях лежить на південь. Хуґ!
Апач підвівся й пішов до свого коня, щоб зняти з нього пута. Ми зробили те саме й незабаром, вивівши коней із хащі, рушили назад тим же шляхом, який привів нас сюди. Спати не було коли.
Вночі, коли все приховане темрявою, тільки дуже досвідчений вестмен наважиться їхати через густий ліс, ще й відстежувати водночас чийсь слід. Європеєць пішов би пішки, а коня вів би за собою, але мешканець Дикого Заходу знає, що у тварин зір гостріший, тому ми просувалися верхи. На чолі нашого маленького загону їхав Віннету і вів нас уперед через струмки і скелі, легко вибираючи у непроглядній темряві потрібний напрямок. Мій жеребець поводився чудово, а старий Вікторі часом невдоволено пофоркував, але не відставав ні на крок.
Коли почало світати, ми вже були за дев’ять миль від стійбища оґлала. Тепер можна було зупинитися. Я видер із записника аркуш паперу й написав на ньому коротеньке послання людям із Каньйона та прибив папірець кілочком до стовбура великого дерева так, щоб людина, яка їде з півдня, зауважила білий папір. На відпочинок часу не було, тому ми відразу сіли на коней і повернули на захід.
Опівдні ми переправилися через Ґрін-Форк нижче від того місця, де, як ми знали, мали б об’єднатися загони оґлала. Індіанці боялися передчасно видати себе, тому намагалися уникати відкритого простору й ховалися в лісі, ми ж могли обрати найкоротший шлях. Сонце вже хилилося до обрію, тож нам час було подумати про нічліг і відпочинок коням, які зранку проїхали вже понад сорок миль. Тож нічого дивного, що вони, а насамперед Вікторі, рухалися все повільніше. Праворуч і ліворуч від нас височіли дві невеликі кам’яні кряжі, і саме тут ми вирішили підшукати місце для табору, аж раптом за пагорбами перед нами розіслалася вузька долина. Через долину протікав перекритий греблею струмок, а посередині долини блищав золотом у променях західного сонця ставок. Побачивши ставок, ми здивувалися й зупинили коней. Але наше здивування викликала аж ніяк не водойма, а те, яке видовище постало перед нами на протилежному схилі: ліс там був викорчуваний, а земля розорана. На лузі паслися коні, корови, вівці й кози, біля підніжжя пагорба стояли селянські хати. Це скидалося на село десь у Німеччині. А на горі, на самому вершечку, стояла крихітна церква з дерев’яним хрестом на бані. Здавалося, що навіть у повітрі тут розлито спокій і благодать.
Неподалік від будинків стояло кілька людей. Вони всі дивилися на захід, просто на сонце, і, здається, не зауважили нашої появи. Величезна вогненна куля сонця опускалася дедалі нижче, і коли вона, здавалося, торкнулася поверхні води, зверху почувся дзвін. Це було неймовірно — тут, глибоко на Дикому Заході, раптом хрест і лик Ісуса, а посеред воєнних стежок індіанців раптом — церква! Я зняв капелюха й почав молитися, але індіанець перебив мене.
— Що це? — запитав вражений вождь апачів.
— Якесь селище, — здивовано знизав плечима Волкер.
— Уфф! Віннету бачить селище. Він хоче знати, що це за звук.
— Це заклик до молитви «Ангел Господній», — відповів я тремтячим від хвилювання голосом. Дзвін пробудив у мені милі серцю дитячі спогади. — А тепер видзвонюють «Аве Марія».
— Уфф! — дивувався апач. — А що таке «Ангел Господній» та «Аве Марія»?
— Слухай, і сам зрозумієш.
Коли затих останній удар дзвону, хор на чотири голоси заспівав гімн Богородиці. Я напружено ловив кожен звук, а коли спів втих, зірвав із плеча рушницю, вистрілив із обох стволів, пришпорив коня і галопом кинувся в долину. Я мчав навпростець, через річку і вгору по гірському хребту, прямуючи до будинків. Я навіть не озирнувся, чи товариші їдуть слідом за мною.