Коні відпочили за ніч і бадьоро бігли вперед. Свою назву селище Гелльдорф отримало від місцевості в Баварії, звідки прибули переселенці, які часто їздили в Еко-Каньйон на закупи і вказали нам найкоротший шлях, тож ми сподівалися до вечора того ж дня туди добратися.
Віннету їхав мовчки. Час від часу він випереджав нас на сотню кроків і, думаючи, що ми нічого не чуємо, намагався наспівувати мелодію «Аве Марія». Його спроби здивували мене, бо індіанці зазвичай позбавлені музичного слуху.
Після полудня обриси гір попереду стали чіткішими, більшими й величнішими. Незабаром ми вже їхали лабіринтом вузьких ущелин, а до вечора з-над урвища побачили мету нашої подорожі — Еко-Каньйон, на дні якого розташувалося селище, яке треба було вберегти від пограбування.
На горі Генкок
Словом «каньйон» американці називають глибоку скелясту ущелину з прямовисними стінами. Читач легко уявить собі те місце, до якого ми під’їхали і яке називали Еко-Каньйоном. Залізницю в цих місцях проклали давно, але тори досі були тимчасовими, і доводилося долати численні труднощі під час прокладання їх, тож постійно виникала потреба тримати тут багато будівельників.
Ми спустилися невеликою бічною ущелиною і зразу зіткнулися з робітниками, що закладали динаміт у скелі, які збиралися підірвати. Побачивши червоношкірого і двох озброєних до зубів білих, вони серйозно стривожилися, відкинули інструменти і схопилися за зброю. Я заспокійливо помахав рукою і попрямував до них.
— Добрий день! — привітався я. — Не поспішайте братися за зброю, джентльмени, ми не завдамо вам шкоди.
— Хто ви такі? — запитав один з них.
— Просто вестмени. І маємо до вас важливу справу. Хто тут начальник?
— Полковник Радж. Але зараз його немає, тому зверніться до містера Олерса, касира.
— А де ж полковник Радж?
— Він рушив слідами банди, яка пограбувала поїзд.
— Он як! А де ми можемо побачити містера Олерса?
— Їдьте в селище, там побачите найбільший будинок, там і знайдете Олерса.
Ми рушили далі, а робітники провели нас поглядами, повними подиву, цікавості і недовіри. Через п’ять хвилин ми в’їхали в селище, в якому були житлові будинки, господарські приміщення і склади. Навколо нього височіла стіна зі скельних уламків заввишки приблизно п’ять футів. Величезні важкі ворота, зроблені з необтесаних колод, були відчинені.
Так і не розгледівши, який з будинків найбільший, я запитав у робітника, який укріплював мур, де знайти касира. Той мовчки показав рукою на споруду, більше схожу на фортецю, біля якої його товариші вантажили на віз рейки. Загалом у селищі було видно небагато людей.
Ми спíшилися й увійшли в будинок. Там усюди, по кутах і попід стінами, стояли бочки, мішки, пакунки та згортки. Посередині сидів на ящику худорлявий чоловік, який злякано підхопився, побачивши нас.
— Чого вам треба? — заверещав він і відскочив назад, помітивши Віннету. — Червоношкірий! Боже мій! Червоношкірий!
— Не хвилюйтеся, сер, ми вас не з’їмо, — пожартував я, намагаючись заспокоїти його. — Нам потрібен касир.
— Це я, — пробурмотів він, насторожено поглядаючи на нас і поблискуючи скельцями своїх окулярів у металевій оправі.
— Власне кажучи, у нас справа до полковника Раджа, але оскільки його немає, ми звертаємося до вас.
— Так, так, я слухаю, — поспішно відповів скарбник, тоскно поглядаючи на двері.
— Нам сказали, що полковник пішов слідом бандитів, які напали на потяг. Це правда?
— Так.
— Скільки людей він узяв із собою?
— А чому ви питаєте про це?
— Маєте рацію, це не суттєво. Важливіше знати, скільки людей залишилося тут.
— А це вам навіщо?
Після цих слів містер Олерс, не зводячи з нас очей, задріботів до дверей.
— Гаразд, то скажіть же хоча б, коли полковник покинув селище! — я почав втрачати терпіння.
— Навіщо вам знати це?
— Стривайте, я зараз поясню вам…
Я зупинився на півслові, бо пояснювати вже було нікому: переляканий містер Олерс оленячим стрибком подолав відстань до дверей і кулею вилетів назовні. Двері з тріском зачинилися, почувся скрегіт залізних завіс — і ми опинилися у пастці.
Я розгублено подивився на моїх товаришів. Завжди серйозний Віннету беззвучно сміявся, оголюючи два ряди білосніжних зубів. Товстун Волкер розгойдувався, на його лиці застигла така гримаса, наче його змусили з’їсти цитрину без цукру. Я не втримався й теж почав реготати, як божевільний.