Так я просидів кілька годин, нічого не відбувалося, але не можна було втрачати пильності. Нарешті я помітив на північ від себе зграю ворон, яка сполохано кружляла над деревами. Це могло бути просто так: адже буває, що птахи самі по собі перелітають із місця на місце, проте, придивившись, я побачив, що птахи кружляють над верховіттям і не наважуються сісти на гнізда. Мабуть, хтось злякав їх.
Незабаром та сама гра повторилася ще кілька разів. Тепер я був абсолютно впевнений, що лісом крадуться оґлала і пройдуть вони повз мій дуб. Я спустився на землю, похапцем знищив сліди і виліз назад.
Минуло зовсім небагато часу, поки я знайшов густі зарості букового лісу, куди і сховався. Там я ліг на землю і чекав. Зовсім скоро поряд з моєю схованкою безшумно, немов привиди, пройшли шестеро індіанців. Жодна гілка не хруснула під їхніми ногами, ніби вони пливли повітрям, не торкаючись землі.
Це були розвідники. Їхні обличчя були вкриті бойовими фарбами.
Щойно вони пройшли повз мене, я вибрався з хащів і чимдуж кинувся до селища. Мені треба було випередити їх, а це не було складно, бо вони ховалися, зупиняючись і озираючись, я ж міг іти відкрито. Через годину я вже підходив до селища.
Там панувало пожвавлення. З’явилися нові люди. Спускаючись із насипу, я здивувався, побачивши, що мені назустріч іде Віннету.
— Мій індіанський брат уже повернувся? — запитав я, коли він підійшов до мене. — Що він побачив?
— Віннету повернувся, — відповів апач, — бо мій брат Чарлі зумів вистежити розвідників.
— Як Віннету дізнався про це? — здивувався я.
— Віннету сидів на дереві і дивився у підзорну трубу, далеко на заході він побачив, що на високому дереві сидить ще хтось. Віннету знає, що його брат мудрий, тому здогадався, що це Чарлі. Ще трохи пізніше я помітив, що в небі з’явилося багато чорних крапок. Це були птахи, яких наполохали розвідники, і мені стало ясно, що мій брат зумів вистежити ворогів. Тоді вождь апачів повернувся у селище.
Кмітливість Віннету вкотре здивувала мене.
Біля входу до селища нам назустріч вийшов чоловік із розумним і вольовим обличчям. Раніше ми не бачили його.
— Ви вже повертаєтеся, сер? — запитав він. — Мої люди помітили, як ви спускалися зі скелі в ущелину. Я — полковник Радж. Мені хотілося б подякувати вам.
— Для подяки ми знайдемо інший час, сер, — відповів я. — Насамперед треба петардою подати знак нашому товаришеві. Накажіть також усім сховатися й не виходити на вулицю. Через п’ятнадцять хвилин розвідники червоношкірих спостерігатимуть за селищем із вершини скелі. Вони повинні думати, що тут майже нікого не лишилося.
— Не турбуйтеся, сер, все буде виконано. Проходьте в селище, а я негайно віддам розпорядження.
Через хвилину пролунав постріл. Він був такий сильний, що Товстун Волкер не міг не почути його. Робітники сховалися, селище спорожніло, і лише кілька людей працювали на будівництві залізничного полотна.
Незабаром Радж знайшов нас у коморі з продуктами.
— Що вам вдалося побачити, сер? — запитав він.
— Шістьох розвідників. Це сіу-оґлала.
— Чудово. Ми не будемо заважати їм. Скажіть, як нам віддячити вам за допомогу і порятунок?
— Я знаю тільки один прийнятний спосіб: припинити розмови на цю тему. Ви знайшли мою записку?
— Так.
— І зробили все, як там було написано?
— Звичайно. Інакше нас би тут не було. І мені здається, що ми повернулися вчасно. Коли, на вашу думку, з’являться бандити й решта червоношкірих?
— Думаю, вони підуть на штурм цієї ночі.
— Гаразд. Тоді маємо час познайомитися ближче, — привітно посміхнувся Радж. — Я запрошую вас і вашого червоношкірого друга до мене додому. Будьте моїми гостями.
Його невеликий, але зручний будинок стояв поруч. Полковник Радж був міцної статури і мав вигляд людини, що не злякається індіанців. Ми дуже швидко відчули довіру одне до одного, навіть Віннету, здається, не сумнівався у дружніх намірах полковника. А полковник, ясна річ, багато чув про Віннету.
— Заходьте, джентльмени. Пропоную скрутити шию пляшці, оскільки наразі нам не вдасться зробити це з червоношкірими. Коли повернеться ваш друг, Волкер, його приведуть до нас.
Тепер уже не було жодних сумнівів, що за нами стежили шпигуни, і ми поводилися так, щоб ввести їх в оману. Незабаром повернувся Товстун Волкер, який нічого не побачив під час своєї прогулянки, але почув наш умовний знак. Наразі, поки не настала ніч, ми були вільні, але не нудилися. Полковник Радж багато пережив і був хорошим оповідачем, тож час до вечора минув швидко. Потім минула ніч і ще один день. На небі світив молодий місяць. Сутінки густішали повільно, морок наповзав на ущелину, приховуючи селище від ворожих очей. Робітники озброїлися, хто чим міг: револьверами, рушницями чи просто ножами — і зачаїлися хто у траві, а хто — на дерев’яних лавках. Індіанці мають звичай нападати після півночі, ближче до світанку. Було зовсім тихо, і навіть вітерець не шарудів листям, але це була оманлива тиша.