Знайти Віннету було нескладно — він стояв на узліссі, притулившись до дерева, і вдивлявся у відблиск призахідного сонця на небі, яке швидко темніло й на якому пливли одна за одною поодинокі хмари, осяяні золотими променями сонця. Я йшов безшумно, але Віннету, попри свої роздуми, не тільки почув, але й упізнав, хто до нього наближається. Не обертаючись, він сказав:
— Мій брат Чарлі шукає мене. І це правильно. Нам треба побути разом, бо незабаром ми розлучимося назавжди.
Я поклав руку йому на плече.
— Які тіні затьмарили душу мого брата Віннету? Прошу тебе, жени геть злі думки.
У відповідь він підняв руку і показав на захід зі словами:
— Там горів вогонь життя, тепер усе зникло і настає морок. Хіба ти можеш відігнати тіні, які опускаються там на землю?
— Ні, але вранці світло повернеться й настане новий день.
— Для Віннету вже не буде нового дня. Сонце його згасне, як згас сьогодні день, і ніколи більше не зійде. Наступний схід сонця він зустріне уже в потойбічні.
— Мій улюблений брат Віннету не повинен брати близько до серця важкі передчуття. Цієї ночі нас чекає дуже небезпечна сутичка, але згадай, як часто дивилися ми в очі смерті і як вона простягала до нас руки, але завжди відступала. Не піддавайся смутку! Твоє тіло й душа втомилися за останні дні.
— Віннету ніколи не втомлюється, і труднощі його не лякають. Мій брат знає це. Я завжди прагнув пити з джерела знань. Ти показав мені це джерело і тамував мою спрагу. Я багато навчився в тебе, але залишився червоношкірим. Білі люди схожі на домашніх тварин, які забули голос природи. Індіанець ближчий до дикого звіра, якого ніколи не обманює передчуття, тому що він відчуває душею. Дикий звір дізнається про наближення смерті й намагається сховатися в лісовій гущавині, щоб померти на самоті. Я відчуваю те саме, повір мені, Чарлі! Голос смерті кличе мене, а він ніколи не обманює.
Я обійняв його.
— Твоє передчуття оманливе, брате мій. Хіба в тебе не бувало раніше чогось подібного?
— Ні. Сьогодні — вперше.
— Тоді звідки ти знаєш, що це передчуття смерті? Адже ти ніколи ще такого не відчував?
— Це занадто чітко звучить у мені й говорить, що Віннету загине від кулі, яка влучить у його груди. Голос смерті говорить правду: тільки куля може вбити мене. Вождь апачів не боїться ні ножа, ні томагавка і здатний відбити будь-який удар. Нехай мій брат повірить мені — сьогодні я піду до Країни вічного…
Він запнувся і не договорив останнього слова. За віруваннями індіанців мертві йдуть до Країни вічного полювання. Що ж завадило йому договорити останнє слово? Я знав, що саме: під час спілкування зі мною він поволі перетворився на християнина, хоч наразі й боявся висловити це вголос. Він обійняв мене, помовчав, а потім продовжив:
— Сьогодні я піду туди, куди пішов син доброго Маніту, щоб приготувати для нас дім Отця нашого, і куди за мною прийде колись мій брат Вбивча Рука. Там ми знову зустрінемося, коли не буде більше відмінностей між білими й червоношкірими синами Отця, який однаково любить усіх своїх дітей. Там буде панувати вічний мир, там не буде вбивств, не будуть гнобити червоношкірих, які прийняли білих як своїх братів. Добрий Маніту зважить на терезах справедливості вчинки своїх дітей, а Віннету постане перед ним і проситиме помилувати вбивць свого народу.
Він притиснув мене до грудей і замовк. Його слова зворушили мене до глибини душі. Якийсь внутрішній голос підказав мені, що Віннету мучать справжні, а не оманливі передчуття, тим більше, що його інстинкти й раніше завжди виявлялися правдивими. Однак я сказав:
— Мій брат Віннету вважає себе сильнішим, ніж він є насправді. Він — найсміливіший воїн свого племені, але він — лише людина. Я ніколи не бачив його втомленим, але останні дні виснажили всіх нас. Мій брат втратив багато сил, втома гнітить його душу і позбавляє віри в себе. Але щойно людина відпочине, зникають і похмурі думки. Ходімо, брате мій. Наші супутники чекають нас біля підніжжя гори, ляж поруч із ними й відпочинь.
Вождь апачів вперто похитав головою.
— Мій брат Чарлі не може серйозно пропонувати мені те, що він каже.
— Але чому? Я бачив печеру і знаю, що робити. Я сам поведу людей.
— Чому ти не хочеш, щоб я там був? — запитав Віннету, і його очі дивно блиснули.
— Ти зробив дуже багато, і тобі час відпочити.
— А хіба ти не зробив багато? Більше за мене і більше за інших? Я не залишуся.
— Навіть якщо я попрошу тебе? Навіть якщо я вимагатиму?
— Ні! Ти хочеш, щоб потім мені говорили в очі, що вождь апачів Віннету злякався смерті?