— Уже стемніло. Час іти в наступ. Нехай мої брати ідуть за мною.
Один за одним довгим ланцюгом ми піднімалися вгору схилом, тим же шляхом, яким сьогодні вів мене Віннету. Рухатися безшумно в повній темряві набагато важче, ніж удень, і минуло не менш ніж дві години, поки ми нарешті досягли прірви, на дні якої перебували полонені. Внизу горіло яскраве багаття, і в його мерехтливому світлі ми бачили, як мовчазно ходять навколо зв’язаних людей вартові.
Поки ми обв’язували канат навколо величезного валуна, у прерії на схід від гори замерехтіли вогні багать. Відразу з печери на дно кратера вийшов індіанець і щось сказав вартовим; ті пішли за ним. Наш задум виявився вдалим.
Настала вирішальна мить. Я схопився обома руками за канат, щоб першим спуститися вниз, але Віннету твердо відсторонив мене.
— Загін поведе вождь апачів. Нехай мій брат іде за мною.
Наказавши іншим спускатися так, щоб на канаті одночасно було не більше ніж четверо чоловік, Віннету зіслизнув донизу. Я вичекав трохи й теж узявся за канат, за мною пішов Фред.
Неможливо спуститися вниз із висоти ста п’ятдесяти футів і не зачепити жодного каменя. Як на зло, один із камінців упав на дитину, і вона заплакала, а з печери негайно вибіг індіанець. Почувши шум зверху, він підняв голову і тієї ж миті закричав, скликаючи інших воїнів.
— Швидше, Віннету! — вигукнув я. — Швидше, інакше все пропало!
Віннету спустився донизу так швидко, ніби впав. Я теж ледве торкався руками каната, сплетені в товстий джгут ремені пекли мені долоні, наші товариші нагорі побачили, що відбувається, і поспішали, як могли. Через кілька секунд Віннету вже стояв на землі, і відразу ж поруч із ним приземлився я.
Не встигли ми зробити й кроку, як із печери плюнули вогнем дві рушниці, і Віннету впав на землю, як підкошений. Від жаху я застиг на місці.
— Брате мій, Віннету! — покликав я. — Ти поранений?
— Віннету помирає, — ослабленим голосом відгукнувся апач.
Мене охопила дика лють, яку я не міг, та й не збирався стримувати. Тієї ж миті за моєю спиною з’явився Волкер.
— Віннету помирає, — сказав я. — Вперед! Бий їх!
До нас уже бігли п’ятеро індіанців, серед яких я впізнав вождя. Не гаючи часу на те, щоб вихопити ніж або револьвер, я накинувся на них із голими руками.
— Коі-Це! Помри, собако! — закричав я і щосили вдарив його кулаком у скроню.
Вождь індіанців звалився на землю мертвим. Індіанець коло нього, побачивши у світлі багаття моє перекошене обличчя й тіло вождя на землі, опустив занесений для удару томагавк.
— Вбивча Рука! — пробелькотів він.
— Так, це я! Помри й ти!
Я сам себе не впізнавав. Від удару кулака звалився мертвим і другий індіанець.
— Вбивча Рука! — повторювали перелякані червоношкірі.
— Вбивча Рука? То це ви, Чарлі? — здивовано закричав Волкер. — Нарешті я все зрозумів! Зараз ми їм покажемо! Вперед!
Хтось із червоношкірих вдарив мене ножем у плече, але я не відчув болю і наступним ударом повалив додолу свого супротивника. Ще двоє індіанців загинули від куль Фреда. Тим часом зверху спускалися інші наші товариші, вони довели справу до кінця, а я тим часом побіг до Віннету і опустився коло нього на коліна.
— Куди влучила куля? — запитав я.
— Сюди, — прошепотів він, затискаючи лівою рукою рану справа на грудях.
Я дістав ніж і розрізав сорочку. Куля прострелила йому легеню. Пекучий біль, якого я досі ніколи в житті не відчував, пронизав мене.
— Ще є надія, брате мій, — намагався я втішити його.
— Підніми мене, щоб я міг бачити бій, — попросив Віннету.
Я виконав його прохання. Він лежав у мене на колінах і дивився, як із печери вибігали індіанці, а наші люди нещадно вбивали їх. Звільнені від пут бранці з радісними криками схопили з землі зброю мертвих індіанців і теж кинулися в бій. Але я ні на що не звертав уваги: я дивився на обличчя вмирущого друга. Кров перестала текти з рани на грудях, а це означало, що почалася внутрішня кровотеча.
— Що я можу зробити для мого брата? — насилу змусив я себе поставити запитання.
Віннету заплющив очі й нічого не відповів. Не сміючи поворухнутися, я тримав його голову в себе на колінах. Весь забризканий кров’ю, Волкер підійшов до мене і повідомив:
— Бій завершено. Вони всі загинули.
— Він теж помирає! — не витримав я. — Чого вони всі варті у порівнянні з ним.
Вождь апачів лежав нерухомо. Робітники, які ризикували життям для порятунку поселенців, і самі недавні бранці, які мало не стали жертвами індіанців, обступили нас. Нарешті Віннету розплющив очі.