— Якщо бути цілком чесним, то мені ця справа не подобається.
— Чому ж?
— Вона залита кров’ю.
— Не кажіть дурниць. Хіба ми пролили кров? Та і яка різниця? Подумаєш, хтось убив двох червоношкірих! Вони й так приречені, їх усіх з часом знищать. Що сталося, те сталося, нас це не стосується. Ми шукаємо золото, а коли знайдемо, поділимо його і заживемо, як багаті люди.
Так я остаточно збагнув, із ким маю справу. Не можна сказати, щоб ці люди були затятими негідниками. Це були звичайні білі, яких є тисячі, десятки тисяч, і які цінують життя індіанця не більше, ніж життя дичини, на яку полюють. Водночас вони не були досвідченими вестменами і не вміли поводитися обережно, інакше вони не відкрили б своїх намірів і не запропонували випадковому подорожньому поїхати з ними по золото. Обличчя чесної людини в прерії не завжди має викликати довіру.
Думаю, не варто пояснювати читачеві, як мене втішила ця несподівана зустріч. Я знову напав на слід Сантера, я знав його плани, і в мене з’явилася надія, що тепер він нарешті не втече від помсти. Щоб приховати свої почуття, я із сумнівом похитав головою і сказав:
— Звичайно, мені хотілося б отримати золото апачів, але боюся, що навіть якщо ми його знайдемо, то не надовго.
— Чому? Я не збираюся викидати його.
— А якщо в нас його заберуть силою?
— Але хто зважиться на таке?
— Містер Сантер, якому ви так довіряєте. Ви ж його зовсім не знаєте.
— Ви не можете так казати про людину, якої ніколи не бачили. Він — джентльмен, і про нього добре відгукуються у форті Арканзас.
— Але ж ви самі познайомилися з ним лиш геть нещодавно. Звідки така впевненість, що він порядний? А де він зараз?
— Тільки вчора ми роз’їхалися, він подався на Солт-Форк, у стійбище кайова.
— Навіщо?
— Він поспішає повідомити Танґуа дуже важливу новину: Віннету помер.
— Справді?
— Так. Він загинув від кулі індіанців із племені сіу. Танґуа був смертельним ворогом Віннету. Його дуже втішить ця звістка. Тому містер Сантер зустрінеться з нами пізніше в Маґворт-Гіллз, він чесний джентльмен і доброзичливо ставиться до нас. Коли ви його побачите, він вам неодмінно сподобається.
— Можливо, але однаково обережність не завадить.
— Обережність із ним?
— Так.
— Присягаюся, що нема жодних причин не довіряти Сантерові.
— А я вам скажу, що готовий приєднатися до вас, але буду дуже обережним. Ви називаєте чесною людиною того, хто через жменьку золота вбив двох людей? Я маю повне право побоюватися, що він уб’є й нас після того, як ми допоможемо йому знайти золото.
— Ви говорите серйозно, містере Джонсе?
Ґейтс подивився на мене перелякано і промовив останнє запитання уже далеко не так упевнено. Клай і Саммер теж розгублено переглядалися.
— Серйозно, і навіть дуже, — сказав я. — Думаю, що Сантер покликав вас на допомогу не для того, щоб розділити з вами скарби, а просто хоче, щоб ви знайшли їх для нього. І потім уб’є вас.
— Облиште ці вигадки!
— Я ніколи нічого не вигадую. Зважте всі «за» і «проти», а вже потім судіть, правду я кажу чи ні. По-перше, ця людина втерлася в довіру Танґуа, вождя кайова, відомого непримиренною ворожнечею до всіх блідолицих. За які заслуги він вшанував містера Сантера своєю дружбою?
— Звідки ми знаємо?
— Це легко уявити.
— І що думаєте з цього приводу, містере Джонсе?
— Щоб стати другом Танґуа, треба довести на ділі, що ти теж не шануєш життя білої людини. Так чи ні?
— Може, й так. Принаймні зараз ваші слова звучать переконливо. Але це по-перше, а що по-друге?
— Те, що я вже казав раніше.
— Смерть двох дикунів?
— Так.
— Ну, якраз це, як на мене, — дрібниця. Через це я не буду остерігатися його та вважати негідником.
— А вам не здається, що це й про вас не дуже добре свідчить?
— Зовсім ні, всі червоношкірі — розбійники, і їх треба знищувати без жалю.
— Але вони теж люди і живуть за власними звичаями, які ми повинні поважати!
— Ви зібралися прочитати нам проповідь про любов до ближнього? Залиште своє красномовство для іншого випадку. Те, що ви кажете, — правда, але я ніяк не зрозумію, чому білій людині не можна пробачити смерть двох дикунів?