— Не розумієте?
— Ні. Тут треба дивитися на речі з практичного боку. Червоношкірих чекає загибель, і це — доконаний факт.
— Тут я з вами не буду сперечатися.
— Ну а коли це так, то яка різниця, коли саме помруть двоє з них: трохи раніше чи трохи пізніше? Такий мій погляд. І з цього погляду той, хто заподіяв їм смерть, — не вбивця, а просто виконує волю вищої сили.
— Дивна ця ваша практична мораль. Вам не здається?
— Можливо, але вам також не зашкодить перейняти такі погляди.
— Гаразд, я погоджуся з вами. Але містер Сантер однаково видається негідником. Ви так не думаєте?
— Звичайно, що ні.
— І дарма. Отже, ви вважаєте, що вбивство вождя апачів і його доньки — це не злочин. Гаразд. Я вдам, що погоджуюся з вами. Але тепер практичне питання: навіщо він це зробив?
— Щоб довідатися, де вони заховали золото.
— Зовсім ні.
— А чому ж тоді?
— Щоб довідатися, де вони ховають золото, вбивати їх зовсім не було потреби. Достатньо було причаїтися, зачекати, поки апачі підуть, а потім повернутися їхніми слідами, які й привели б його до золота. Він сам сказав вам, що повернулися вони дуже швидко, а значить, не встигли замести сліди. До того ж вони не мали причин для особливої обережності, адже думали, що за ними ніхто не стежить. Тож їхні сліди неминуче привели б його до золота. Я вже казав це.
— Вам однаково не вдасться переконати мене. Навіщо ви все це говорите?
— Зараз побачите. Містер Сантер убив червоношкірих не для того, щоб дістатися до їхнього золота, а щоб пограбувати їх і забрати ті самородки, які вони мали з собою!
Куана Паркер, вождь команчів. Вашингтон, прибл. 1890 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.
— Як на мене, це одне й те ж.
— Для нього і для вбитих ним апачів — одне й те ж, але для нас — ні.
— Чому?
— Як думаєте, чи багато золота заховано в горах?
— Дитині ясно, що дуже багато. Не знаю чому, але мені здається, що там його сила-силенна.
— Ви не знаєте чому, а я знаю.
— Ви? — здивовано подивився він на мене.
— Я. Подумайте самі. Навіть людина, яка ніколи не бувала в Маґворт-Гіллз, здогадається, що там не може бути природного золотого родовища. Звідки воно там візьметься? А коли воно там і є, то все дуже просто: апачі сховали в горах свої скарби, влаштували там щось на зразок золотого запасу племені. Мабуть, мали на те свої причини. А якщо вже вони взялися до такої непростої справи, то напевно не для того, щоб віднести туди кілька злитків.
— Це правда.
— Отже, там дуже багато золота. А те, що взяли звідти Віннету і його батько, — було лише незначною частиною незліченних скарбів.
— Згоден.
— Містер Сантер міг знайти величезне багатство, але він зазіхнув на жалюгідні два-три десятки злитків.
— Це з одного боку правда, але з другого — краще синиця в руці, ніж журавель у небі.
— Невже не розумієте, що я намагаюся вам пояснити? Придивіться до того, як містер Сантер звик діяти. Його звички в майбутньому можуть бути для нас дуже небезпечними.
— Небезпечними? Нісенітниця!
— Уявіть собі, що ми вирушаємо в Маґворт-Гіллз, знаходимо там скарби, а потім…
— Ділимо їх між собою, — скоромовкою вставив містер Ґейтс.
— Ділимо, але як? Скільки, на вашу думку, повинен отримати кожен із нас?
— Звідки можна це знати? Для цього спершу треба побачити, що там лежить.
— Але й тоді ви не будете знати, скільки отримає кожен, бо я впевнений, що містер Сантер забере собі левову частку, а нам виділить стільки, скільки сам захоче.
— Ні. Цього він не зробить. Тут ви помиляєтеся!
— Не думаю.
— А я думаю. Ділити будемо порівну, ніхто не отримає більше, ніж інші! — твердо вимовив містер Ґейтс.
— Навіть Сантер?
— Навіть він.
— Це він вам так сказав?
— Не лише сказав, а й дав слово честі, а потім ми потиснули одне одному руки.
— І він в ту мить, мабуть, мав благородний вигляд?
— Звичайно. Це найблагородніша людина з усіх, кого я зустрічав.
— А ви — трійця найлегковірніших дітей з усіх, кого я зустрічав.
— Чому?
— Бо ви вірите в такі обіцянки.
— А чому б не вірити?
— Мені справді пояснити вам, чи ви вже самі зрозуміли?
— Поясніть.
— Якщо людина здатна вбити за кілька злитків золота, то значить, що вона дуже жадібна. Тож навряд чи така людина схоче ділитися з вами.
— Але ж то були червоношкірі!
— Але вони нічого поганого йому не зробили! І навіть якби вони були білі, він теж не вагався би й убив їх!