— Гм! — недовірливо сказав Ґейтс.
— Мало того, я припускаю, що Сантер пообіцяв вам таку ж частку, яку збирається взяти й собі…
— І він дотримає свого слова, — перебив мене Ґейтс.
— Звичайно, дотримає, але тільки тому, що й так дістане все назад.
— Ви хочете сказати, що він потім нас пограбує?
— Так. Частка кожного з нас буде в сотні разів більшою за ті жалюгідні кільканадцять самородків, які несли з собою індіанці. І якщо він пристрелив їх через таку дрібницю, то б’юся об заклад, що, як тільки ми доберемося до золота, наше життя буде під загрозою. Принаймні, на мою думку.
— Зачекайте, містере Джонсе! Але ж є різниця, в кого стріляти: у білого чи в червоношкірого?
— Для людини, охопленої жагою золота, немає ніякої різниці.
— Не можу погодитися. Можливо, в іншому ви й маєте рацію. Але коли ви побачите містера Сантера, то зразу зрозумієте, що він заслуговує на повну довіру.
— Дуже сподіваюся, що так і буде.
— Самі побачите!
— Чудово! Я з нетерпінням очікую тієї миті, коли нарешті зможу подивитися йому в очі.
— У вас стільки сумнівів і підозрілості, скільки жаб і п’явок у болоті. Але ви можете легко уникнути небезпеки.
— Як? Не йти з вами?
— Саме так. Вас ніхто не змушує, і ви ще можете відмовитися від нашої пропозиції. Я й сам не знаю, як поставиться до вашої присутності містер Сантер. Я думав, що зроблю вам послугу, запропонувавши поїхати з нами до Маґворт-Гіллз.
У його голосі зазвучала образа. Він розгнівався на те, що я не виявив захоплення ні містером Сантером, ні блискучою нагодою нажити багатство, пограбувавши апачів. Тому я відповів йому:
— Ну що ви, ваша пропозиція і справді велика честь для мене. Дякую вам, — примирливо забурмотів я.
— Тоді спробуйте виявити свою подяку якось по-іншому і не поливайте брудом джентльмена, якого ще навіть не бачили. Припинімо цю марну суперечку, майбутнє нас розсудить.
Ми перевели розмову на інше, і мені поволі вдалося подолати недовіру, яка виникла між нами. Я не сумнівався, що, якби я назвався своїм вестменським іменем, вони відразу погодилися б зі мною. Однак ризикувати не можна було. Недосвідчені й довірливі, вони швидше могли нашкодити мені, ніж допомогти.
Вже зовсім стемніло, і час було лягати спати. Місце для ночівлі вони вибрали вдало, але я про всяк випадок уважно оглянув околиці. Не зауваживши нічого підозрілого, я спокійно ліг. Мої випадкові супутники, які назвалися вестменами, навіть не спромоглися виставити вартового.
Наступного ранку ми продовжили подорож до Маґворт-Гіллз, мої супутники, звісно, навіть не здогадувалися, що я теж туди збирався. Весь день я провів у сідлі, до болю в очах вдивляючись у траву, де сподівався знайти сліди червоношкірих. Мені було дуже неспокійно. Ґейтс і його товариші поводилися безтурботно, впевнені, що саме ім’я Сантера захистить їх від індіанців. Я не перечив, щоб не викликати підозр, але не сумнівався, що, якби ми перестрілися з кайова, вони одразу впізнали б мене. На щастя, за цілий день ми не зустріли жодної людини.
Увечері ми розмістилися на ніч у відкритій прерії. Безтурботні мисливці за чужим золотом хотіли розвести багаття, але, на щастя, не знайшли хмизу. На мою думку, не було жодної потреби палити вогонь — ніч була теплою, а смажити нам не було що. Вранці ми доїли залишки в’яленого м’яса і продовжили шлях. Далі ми мусили здобувати собі їжу полюванням.
— Можливо, ви хороший трапер, але чи вмієте полювати, містере Джонсе? Влучите у зайця з відстані ста кроків?
— Сто кроків, кажете? — перепитав я. — Далеко.
— Так я й думав! Ви не влучите, — жартував Ґейтс. — Даремно тягнете з собою свою стару гармату. З неї можна стріляти по дзвіниці, але не в дрібного звіра. Але не турбуйтеся, ми про вас подбаємо.
— Хочете сказати, що стріляєте краще, ніж я?
— Саме це я й хочу сказати. Ми — мисливці, справжні вестмени.
— Ну, цього замало, щоб роздобути собі обід.
— Що ж іще треба?
— Дичина. Ви можете бути чудовим стрільцем, але якщо ми не побачимо звіра, то, попри всю вашу влучність, нам доведеться голодувати.
— Не турбуйтеся, ми знайдемо на що полювати.
— У прерії? У цю пору року тут можна зустріти тільки антилоп, а вони не підпустять вас на відстань пострілу.
— Так, дещо ви таки знаєте, але не все. У Маґворт-Гіллз вистачає лісів, тож голодувати ми там не будемо. Містер Сантер сказав нам, що в тих місцях багато дичини.
— Коли ж ми туди доберемося?
— До полудня, якщо ми не збилися зі шляху, — відповів мені Ґейтс, вдивляючись у далечінь.