Я краще за них знав, що ми рухалися правильно і що ще до полудня побачимо гори Наґґет-Ціль. Їм здавалося, що вони самі вибирають дорогу, але насправді я вів їх через прерію найкоротшим шляхом.
Сонце ще не досягло зеніту, коли далеко на півдні рівнину змінили порослі лісом гори.
— Це і є Маґворт-Гіллз? — запитав Клай.
— Так, — відповів йому Ґейтс. — Містер Сантер докладно описав мені, як вони виглядають. Все сходиться. Через півгодини будемо на місці.
— Боюся, що ні, — заперечив Клай.
— Чому?
— Ти забув, що гори з півночі недоступні для вершників.
— Я нічого не забуваю, друже. Я хотів сказати, що через півгодини ми будемо біля підніжжя гір, а потім об’їдемо їх і з півдня потрапимо в долину, яка розділяє гори на дві частини.
Я втрутився в їхню бесіду, щоб потихеньку з’ясувати, наскільки добре описав їм Сантер місцевість, з цього можна було б зробити висновок, наскільки він був відвертий із ними.
— Напевно, в цій долині ми й зустрінемося з містером Сантером?
— Ні, ми будемо чекати його в горах.
— А ми проїдемо туди на конях?
— Так.
— Там є дорога?
— Дороги немає, але є висохле русло річки. Проїхати там годі, але можна пройти пішки і провести коней за собою.
— А навіщо? Навіщо нам лізти в гори? Чи не краще залишитися внизу?
— Не краще. Апачі сховали золото десь на вершині.
— Ну тоді хоча б коней можна залишити внизу.
— Дурниці. Зразу видно, що ви — простий трапер. Поки ми знайдемо те, що шукаємо, можуть минути тижні. Коні не зможуть так довго стояти внизу в долині, за ними ж мусить хтось доглядати. А нагорі вони просто пастимуться біля нас. Невже це не зрозуміло?
— Зрозуміло, але той, хто не знає місцевості, може запитати, хіба ні?
— До речі, там, на горі, цікаво. Я не казав вам, що там стоять могили вождя і його дочки?
— І ми станемо табором просто біля могил?
— Так.
— І будемо там ночувати?
Я поставив це питання навмисно: мені треба було знайти заповіт Віннету, а для цього доведеться розрити підніжжя могили Інчу-Чуни. І ось саме там їм заманулося ставити табір! Щоб позбутися свідків, я спробував викликати в них забобонний страх перед мерцями, який змусив би їх влаштуватися подалі від могил. Хоч і це мене не влаштовувало, бо в нічній темряві я легко міг помилитися, та й важко було б сховати яму в могилі так, щоб її не було помітно вранці.
— Чому ви питаєте, де ми будемо ночувати? — запитав Ґейтс.
— Та як сказати. Якось не дуже добре спати поблизу могил, — відповів я.
— Ви боїтеся?
— Ні.
— Боїтеся! Саммере, Клаю, ви чули? Містер Джонс боїться небіжчиків! Він думає, що червоношкірі вийдуть вночі з могили і стрибнуть йому на спину! Ха-ха-ха!
Він голосно сміявся, а з ним і його друзі. Я мовчав, бо мене більше влаштовувало, щоб мене вважали боягузом, а не почали дошукуватися справжньої причини моїх питань. Ґейтс з удавано заспокійливим тоном розпитував далі:
— Ви й справді такий забобонний, містере Джонсе? Невже вірите в дурні вигадки? Небіжчики не воскресають, і ці двоє теж ніколи не покинуть свою Країну вічного полювання, де їм так добре живеться. Але якщо вони з’являться перед вами, кличте нас на поміч, ми з ними впораємося.
— Я й сам впораюся з ними, містере Ґейтсе. Я нічого не боюся, але вважаю, що ставити табір біля могил недобре. Можна ж вибрати інше місце.
Тим часом ми наблизилися до гір. Біля підніжжя нам довелося повернути на захід, щоб об’їхати їх. Потім ми потрапили в долину, що розділяла гори, видерлися уздовж русла на вершину, спустилися з неї й опинилися серед порослої лісом улоговини. Ґейтс час від часу зупинявся, пригадуючи опис шляху, який дав йому Сантер. Потім він обирав правильну дорогу, що свідчило про його добру пам’ять. Я йшов останнім, ясна річ, зумисне. Нарешті ми почали підніматися і йшли крізь ліс. Тут Ґейтс зупинився і вигукнув:
— Чудово! Ось ми й на місці. Погляньте на ті кургани! Тепер залишається дочекатися містера Сантера.
То була правда. Перед нами височіли знайомі мені могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі.
Усередині складеного з каменів кургану сидів на своєму коні батько Віннету в повному бойовому спорядженні індіанців. Поряд стояла піраміда зі скельних уламків, з якої тягнулася до сонця верхівка дерева. Всередині, притулена до стовбура, спала вічним сном прекрасна Ншо-Чі.
Я підійшов до могил, і серце моє стислося від болю. Я кілька разів бував тут разом з Віннету, щоб ушанувати пам’ять загиблих. Він також не раз приїжджав сюди без мене, і я не знаю, про що він думав і що почував, поки я був десь далеко, в інших країнах. А тепер я стояв тут один, без друга і брата, який також покинув мене назавжди. Раптово туга в моїй душі змінилася жагою помсти. Сантер і помста! Колись усі думки Віннету так чи інакше поверталися до цієї людини. Молодому вождеві апачів, попри всі старання, не вдалося зловити вбивцю й помститися. Тепер я стояв тут, біля дорогих мені могил, і чекав, коли з’явиться Сантер. Хіба не міг я виконати останню волю Віннету? Хіба не став я спадкоємцем його помсти? Якщо я не вб’ю Сантера, це буде не благородством, не християнською чеснотою, а зрадою усіх його жертв.