— Самі винні, наступного разу думайте добре, перш ніж зв’язуватися з такими негідниками, як Сантер. Звідки ви взяли ремінь?
— Мені його дав містер Сантер.
— А більше у вас немає?
— Є.
— Давайте сюди.
Ґейтс витягнув ремені з кишені і простягнув мені. Я швидко зв’язав Сантерові ноги, а потім вивернув йому руки і зв’язав їх за спиною.
— Цей тепер вже не нашкодить, — вимовив я, з посмішкою дивлячись на Ґейтса і його товаришів. — Може, мені і вас краще зв’язати?
— Не треба, сер! Ми ні в що не втручаємося, — запевнив Ґейтс. — З мене досить. Цілковито досить. Я готовий сидіти тут і не рухатися з місця стільки часу, скільки вам знадобиться.
— Ви поводитеся дуже розумно. Напевно, ви вже переконалися, що я не люблю жартувати?
— Які вже тут жарти! Як я міг так помилятися й повірити, що ви — трапер?
— Це тому, що ви ніколи не бачили справжнього трапера. До речі, як там ваше полювання? Щось підстрелили?
— Ні, нам знову не пощастило.
— Тоді прошу вас подивитися на цих двох пташок, яких роздобув я. Якщо ви пообіцяєте мені не робити дурниць, ми засмажимо їх і я дозволю вам теж поїсти. Сподіваюся, незабаром ви переконаєтеся, що Сантер тільки здається чесною людиною і джентльменом. Сам я вважаю, що більшого негідника важко знайти у Сполучених Штатах.
Тим часом Сантер отямився, розплющив очі і поворухнувся. Він побачив мене з револьвером у руці і трьох своїх спільників, які покірно сиділи біля могили Ншо-Чі, і очі його округлилися.
— Що таке? Я… мене зв’язали?
— Так, я вас зв’язав, — кивнув я. — Обставини змінилися. Сподіваюся, ви не маєте нічого проти?
— Собака! — люто заскреготів він зубами.
— Заспокойтеся і не погіршуйте свого становища. Воно й так не дуже добре.
— Йди під три чорти!
— Я востаннє вас попереджаю. Досі розум підказував мені, що слід миритися з тим, як ви звертаєтеся до мене на «ти». Але тепер раджу вам стати ввічливішим.
Сантер пропустив моє зауваження повз вуха й уважно подивився на трьох вестменів.
— Ви йому вже все виклали?
— Ні! — поспішно запевнив Ґейтс.
— Раджу тримати язик за зубами! — грізно вимовив Сантер.
— Що ж вони могли мені викласти? — запитав я.
— Нічого!
— Говоріть, бо інакше мені доведеться силою відкрити вам рот!
— Золото, — неохоче процідив крізь зуби Сантер.
— Що це означає?
— Де лежить золото. Я поділився з ними своїми припущеннями й боявся, що вони все сказали вам.
— Це правда? — звернувся я до Ґейтса.
— Так, — підтвердив той.
— Сантер справді ні про що інше не говорив вам?
— Ні.
— Не раджу дурити мене! Брехнею ви насамперед нашкодите собі!
Ґейтс мить повагався і сказав, як мені здалося, щиро:
— Повірте, сер, я не брешу. Він справді говорив з нами тільки про золото.
— Я дуже добре знаю Сантера, щоб вірити йому. У ваших інтересах сказати мені правду. Чи не говорив він вам про кайова, коли ви зустрілися з ним у долині?
— Казав.
— Він був там один?
— Так.
— Він був на Солт-Форк?
— Ні. Дорогою туди він зустрівся з загоном червоношкірих.
— Скільки воїнів було в загоні?
— Близько шести десятків.
— Хто їх вів?
— Піда, син вождя Танґуа.
— Де вони тепер?
— Повернулися до свого стійбища.
— А ви не брешете?
— Ні, Богом присягаюся, сер!
— Пам’ятаєте, містере Ґейтсе, що людина може чинити, як схоче, але від цього залежить, чи стане її перебування на землі раєм чи пеклом. Якщо обманюєте мене, то потім вам доведеться гірко пошкодувати про це. Що стосується золота, то ви даремно сюди приїхали. Його тут немає.
Тільки тепер я підняв із землі заповіт Віннету, запхав його в замшевий конверт і сховав до кишені.
— Мені здається, що містерові Сантерові більше відомо про це, — з невдоволенням у голосі промовив Ґейтс.
— Нічого йому не відомо.
— А ви знаєте, де те золото? Скажіть нам!
— Я не можу зробити цього.
— Ось бачите, сер, ви хочете нам нашкодити, а не допомогти.
— Це золото належить не мені.
— Але воно буде нашим. Містер Сантер покаже нам, де лежать скарби, і поділиться з нами.
— Але він мій бранець!
— Вам рано чи пізно доведеться відпустити його на свободу.
— Навряд. Сантер повинен померти. Тільки так він може розплатитися за всі свої злочини.
Нашу розмову перервав гучний сміх Сантера. Я повернувся до нього.