Танґуа знову замовк.
Яка дивна й загадкова істота людина! Цей індіанець ненавидів мене так, як ніхто інший, він переслідував мене, намагаючись убити, а як я відімстив йому? Помилував. Замість того, щоб пристрелити його на місці, як скажену собаку, роздробив йому кулею коліна, та й то лише тоді, коли в мене не лишилося іншого виходу. Тепер переді мною лежав немічний каліка, старий з пергаментною шкірою, яка обтягувала крихкі кістки, зі слабким глухим голосом, який долинав немов із могили. Я відчув жаль до нього, хоча знав, що він прагне помсти і що очі його заплющені від радості, яка охопила його від передчуття, що він нарешті вгамує свою спрагу за моєю кров’ю. Дивна істота людина! А ще дивніші істоти — німці.
Безкровні губи Танґуа знову заворушилися.
— Танґуа був такою квіткою і таким голодним бізоном. Він тужив і ревів від бажання помсти, а помста не приходила. Танґуа слабшав, минали місяці, роки. І тепер, коли Танґуа вже бачив смерть, помста з’явилася!
Раптом він широко розплющив очі, весь напружився, підвівся, наскільки йому дозволяли покалічені ноги, і простягнув до мене кістляві руки.
— Нарешті помста з’явилася! — надривно вигукнув він. — Вона тут! Я бачу її поруч зі мною! Ти помреш у страшних муках, собако!
Знесилений страшною напругою, він знову опустився на шкури й заплющив очі. Ніхто не смів порушити тишу, навіть його син Піда мовчав. Минав час. Нарешті старий знову розклепив повіки й запитав:
— Як вам вдалося зловити цю отруйну змію? Відповідайте!
Сантер негайно скористався можливістю і поспіхом заговорив. Не чекаючи, поки відповість Піда, він вигукнув:
— Я знаю про це найкраще, розповісти?
— Кажи.
Як і слід було очікувати, він представив усе так, немов саме він зловив мене. Піда був занадто гордим, щоб втручатися і викривати його брехню, а мені було начхати на те, що скаже негідник.
— Танґуа, я сподіваюся, вождь розуміє, що тільки завдяки мені він може помститися Вбивчій Руці, — продовжував брехати Сантер. — І я хочу на знак подяки отримати від Танґуа подарунок. Чи ти зробиш його мені?
— Якщо зможу, — відповів вождь.
— Ти можеш.
— Чого ж ти хочеш?
— У Вбивчої Руки в кишені лежать письмена, які можуть говорити. Я хочу, щоб вони стали моїми.
— Він забрав їх у тебе?
— Ні.
— Кому належать ці письмена?
— Не йому, він їх знайшов. Я їздив до Маґворт-Гіллз, щоб відшукати їх, але Вбивча Рука випередив мене.
— Нехай письмена будуть твоїми. Забери їх.
Радісний Сантер поспішив до мене. Я мовчав, не зрадив себе жодним рухом, а тільки грізно дивився йому в обличчя. Що ближче він підходив до мене, то повільнішими і невпевненішими ставали його рухи.
— Ви чули, що сказав вождь, сер? — прошипів він, цього разу звертаючись до мене на «ви».
Я мовчав. Тому він додав:
— Краще не чинити опору, містере Вбивча Рука, бо буде тільки гірше. Підкоріться, вам уже нічого не допоможе. Стійте спокійно, а я дістану письмена з вашої кишені.
З цими словами він підійшов до мене впритул і простягнув руки до моєї кишені. І тут зв’язаними руками я завдав йому різкого удару знизу в підборіддя. Сантер буквально злетів у повітря і гепнувся об землю.
— Уфф! — пролунали схвальні вигуки.
Однак Танґуа думав інакше.
— Цю собаку зв’язали, а вона ще намагається кусатися. Стягніть його ременями так, щоб він не міг поворухнутися і витягніть із кишені письмена!
І тут нарешті втрутився син вождя Піда.
— Мій батько, великий вождь кайова, мудрий і справедливий. Він вислухає свого сина.
Досі старий говорив так, ніби його душа літала десь далеко, а сам він перебував у якомусь запамороченні. Однак коли його погляд зупинився на синові, очі заблищали, а голос зазвучав ясно і спокійно.
— Чому мій син вимовляє такі слова? Хіба блідолиций на ім’я Сантер вимагає те, що йому не належить?
— Так.
— Чому?
— Невже мудрий вождь кайова повірить, що блідолиций на ім’я Сантер зумів би взяти в полон Вбивчу Руку? Коли ми прийшли до Наґґет-Ціль, Сантер лежав зв’язаний. Ми оточили Вбивчу Руку, і він не захищався, не поранив нікого з нас, а добровільно здався мені. Скажи, чий він бранець?
— Твій.
— Кому належить його кінь, зброя і все, що в нього було?
— Тобі.
— Я отримав велику здобич! Яке право має Сантер вимагати письмена?
— Тому що вони належать йому.
— Чи зможе він довести своє право на них?
— Він каже, що поїхав до Наґґет-Ціль, щоб відшукати там ці письмена. Але Вбивча Рука випередив його.