— Якщо він шукав письмена, то повинен знати, про що там написано. Нехай мій батько скаже, чи це так.
— Це так, мій сину.
— Нехай Сантер скаже нам, які слова є в письменах.
— Так, — погодився вождь. — Нехай скаже. Якщо він зможе це зробити, він отримає письмена.
Новий поворот збентежив Сантера. Він розгублено поглядав то на мене, то на старого й молодого вождів. Звичайно, можна було здогадатися, що письмена стосуються золота, захованого в Наґґет-Ціль, проте він боявся, що коли заповіт почнуть читати, то таємниця, якою він прагнув заволодіти, перестане бути таємницею. Тому він вирішив перехитрувати індіанців.
— Якби я знав, про що говорять письмена, я не шукав би їх. Вбивча Рука ж знає, про що там йдеться тільки тому, що випадково знайшов їх раніше за мене. Хіба те, що я поїхав по письмена до Маґворт-Гіллз, не підтверджує моєї правоти?
— Він каже розумно, — підтримав Сантера Танґуа. — Хай забирає письмена.
Однак я не збирався здаватися і вирішив втрутитися, бо на обличчі Піди було написано, що він готовий поступитися.
— Він каже розумно, — заговорив я. — Але це розумна брехня. Він зовсім не по це приїхав до Маґворт-Гіллз.
Старий вождь здригнувся, почувши звук мого голосу, немов людина, до якої долинув голос із пекла.
— Блідолиций собака знову почав гавкати, — прошипів він, — але це йому не допоможе!
— Піда, молодий вождь кайова, сказав, що Танґуа мудрий і справедливий, — продовжував я, не звертаючи уваги на шипіння старого. — Піда помилився, бо інакше б Танґуа розсудив нас справедливо.
— Піда не помилився.
— Тоді скажи, ти підозрюєш мене у брехні?
— Ні. Вбивча Рука — найнебезпечніший серед блідолицих і мій смертельний ворог, але він ніколи не говорить двома язиками, — мусив визнати Танґуа.
— Тоді вислухай мене. Ніхто, крім мене, не міг знати про існування цих письмен. Я, а не він, приїхав до Наґґет-Ціль, щоб знайти їх. Я, а не він, дістав їх зі схованки, він же тільки підглядав за мною. Сподіваюся, ти мені віриш.
— Танґуа думає, що Вбивча Рука говорить правду, але Сантер теж стверджує, що говорить правду. Як мені вчинити, щоб розсудити вас справедливо?
— Правильно робить той, хто поєднує справедливість із мудрістю. Сантер часто їздив до Наґґет-Ціль, щоб шукати там золото. Танґуа сам дозволив йому бувати в тих горах. Я кажу, що й цього разу Сантер поїхав туди шукати золото.
— Це брехня! — викрикнув Сантер.
— Це правда, — сказав я. — Нехай Танґуа запитає у тих трьох блідолицих, Сантер привів їх, щоб вони допомогли йому шукати золото.
Джеронімо і генерал Джордж Крук під час мирних переговорів у С’єра-Мадре. Арізона, 1886 рік. Фото Каміліуса Флая з Денверської публічної бібліотеки.
За знаком вождя Ґейтс, Клай і Саммер підійшли до вождя і підтвердили, що Сантер привів їх у володіння кайова, щоб шукати золото.
І тут Сантер зробив ще одну відчайдушну спробу заволодіти заповітом.
— Ну і що? Я їхав туди по письмена, а заодно прихопив з собою товаришів, щоб пошукати скарби. Про письмена я нічого не говорив, тому що вони стосуються тільки мене.
Слова Сантера знову вивели з рівноваги старого вождя, і він вимовив:
— Він знову каже правильно, і що мені робити?
— Виявити мудрість, — сказав я. — Нехай Сантер скаже, чи письмена мають для нього цінність.
— Звичайно, мають, — відповів Сантер. — Навіть дуже велику. Інакше я б їх так не домагався.
І тут я пустив у діло свій останній козир:
— Добре! Це тільки один листок чи більше?
— Більше, — відповів Сантер, мабуть, бачив, коли я читав заповіт.
— Скільки? Два-три-чотири-п’ять?
Сантер мовчав, адже якщо він не вгадає, то йому кінець.
— Бачите, він мовчить! — сказав я. — Він не знає.
— Я забув. Хто таке тримає у голові?
— Якщо ці письмена такі важливі для нього, він повинен точно знати, які вони і скільки їх. І навіть якби він раніше знав, а потім забув, то він точно знатиме принаймні те, чим саме написані письмена — чорнилом чи олівцем? Але я припускаю, що він і цього не скаже.
Останні слова я навмисне сказав знущальним тоном, щоб спровокувати Сантера до необдуманої відповіді. Я сподівався, що він не вгадає, бо на Дикому Заході чорнило можна було знайти лише у фортах, тож було би значно логічніше припустити, що хтось написав листа олівцем. Це припущення виявилося правильним, бо Сантер відповів на моє іронічне зауваження:
— Звичайно, я знаю це, бо таке не забувається. Письмена написані олівцем.