— Але зараз грошей у вас, звичайно, вже немає. Їх у вас забрав Морґан, так?
— Ви маєте рацію.
— Хіба можна покладатися на чесність убивці і грабіжника? Ви дуже довірливі і вчинили необачно. Неважко було здогадатися, що він заманив вас сюди з єдиною метою — заволодіти всім добром старого ювеліра. Як йому вдалося забрати у вас гроші?
— Учора ввечері він стояв на варті, а я заснув. Несподівано я відчув легкий дотик і прокинувся, на щастя, вчасно. Морґан потихеньку обеззброїв мене, витягнув з кишені всі гроші і вже збирався встромити мені ніж у серце. Смертельна загроза додала мені сил, я відштовхнув Морґана, скочив на ноги і кинувся бігти. Він погнався за мною, але мені вдалося сховатися у темряві, і я біг всю ніч не зупиняючись, бо знав: як тільки розвидниться, він вистежить мене за моїми слідами. Вдень я вирішив сховатися тут, щоб трохи подрімати, але мене злякав загін індіанців, і я вирішив бігти далі. І тут на мене несподівано напав ось цей індіанець.
Гольферт дуже втомився. Страх і виснаження змучили його, і, мабуть, тільки тому він зважився на зізнання, бо ні каяття, ні жалю в його голосі не чулося.
Я повернувся до Бернарда:
— Він належить тобі. Ти можеш зробити з ним що хочеш.
Схвильований розповіддю про смерть батька, Бернард мовчав, не знаходячи слів. У його серці жага помсти боролася з жалем і співчуттям. Він поставив полоненому кілька питань, а потім, так і не наважившись на помсту, сказав нам:
— Негідник заслужив на страту, але ми відпустимо його, Бог йому суддя!
— Це набагато гірше, ніж якби ми його вбили, Бернарде. Без зброї, пішки й без досвідчених супутників він не зайде далеко, і перший стрічний індіанець зріже з нього скальп.
— Ну то візьмемо його з собою й відпустимо на свободу в безпечнішому місці.
— Він буде для нас тягарем, до того ж у нас уже є один полонений. Тим більше, що вони можуть змовитися.
— Однаково нас буде четверо проти двох, ми з ними впораємося.
— Тут не йдеться про те, що вони зможуть перемогти нас фізично, я радше думаю про інші можливості нашкодити нам, якщо їх буде двоє. Я також не хочу судити його. Ми можемо дати йому одного з наших в’ючних коней і рушницю, і нехай забирається під чотири вітри. А тепер запитаймо думку Віннету.
Вождь апачів стояв осторонь і з незворушним виглядом слухав усе, про що ми говорили. Він підійшов до Гольферта і зняв ремені, що стягували його руки.
— Встань! — наказав Віннету.
Бранець підвівся, і Віннету запитав, показуючи на нього рукою:
— Білий чоловік змив кров убитого зі своїх рук?
— Так, — пробурмотів у відповідь переляканий Гольферт.
— Кров не можна змити водою, її можна змити тільки кров’ю. Так говорить Маніту і того ж вимагає Великий Дух прерії. Чи бачить білий чоловік дерево на березі річки?
— Бачу.
— А бачиш нижню гілку? Іди туди і зламай її. Якщо тобі це вдасться, я подарую тобі життя, тому що гілка завжди була символом миру й милосердя.
Ми всі були здивовані умовою, яку поставив перед полоненим Віннету. Гольферт пішов до берега, до якого було не більше ніж чотириста кроків. Гілка висіла не над водою, а над сушею, і зірвати її не було складно, але коли бранець підійшов до дерева і простягнув до нього руку, Віннету раптом підняв свою срібну рушницю. Пролунав постріл, і Гольферт звалився з простреленою головою в воду.
Ми стояли як укопані, а Віннету спокійно перезарядив рушницю і вимовив:
— Білий чоловік не приніс гілку, тому він помер. Дух прерії справедливий і добрий, але його милосердя не веде до зіпсованості. Білий убивця, якого ви називали Гольфертом, був приречений на смерть: від рук команчів, білих розбійників або від зубів хижих звірів!
Після цього Віннету сів на свого коня й поїхав далі не озираючись. Ми мовчки рушили за ним.
Сліди команчів було чітко видно на траві. Фарби на їхніх обличчях недвозначно свідчили про те, що вони вирушили у військовий похід, але мета цього походу явно була далеко звідси, а то вони поводилися б обережніше. Безумовно, Віннету знав, куди й навіщо вони прямують, але він був надто мовчазним, тож не сказав про це ні слова, поки в тому не було потреби. Я вже зібрався під’їхати до нього ближче, аж раптом пролунав постріл, а за ним ще два.
Ми зупинилися, Віннету подав нам знак повернутися назад, а сам поїхав до найближчого повороту, заховав коня в заростях і обережно визирнув з кущів.
Незабаром він повернувся і знаками покликав нас до себе.
— Команчі і двоє блідолицих, — сказав він і знову пішов у кущі. Ми подалися за ним, а Боб лишився вартувати Гобліна й коней.