Перед нашими очима була велика долина, оточена зусібіч річкою. На ній стояв загін червоношкірих. Біля самої води сиділи вожді команчів, їхні списи були встромлені в землю. Вони курили люльку миру з двома білими. Їхні коні паслися поблизу. Інші воїни розважалися звичним для команчів способом: змагалися у верховій їзді й умінні орудувати зброєю.
Обличчя білих неможливо було роздивитися здалеку, тому я знову дістав підзорну трубу й подивився крізь неї.
— Семе, поглянь і скажи мені, хто це там сидить? — сказав я, простягаючи йому підзорну трубу.
Він подивився в окуляр і тихо присвиснув:
— Тисяча чортів! Це ж Фред Морґан із сином! Звідки вони взялися на галявині та чому сидять з вождями й курять люльку миру?
— Та нічого дивного. Патрік їхав перед нами, а Фред Морґан ішов слідом Гольферта, ось вони й зустрілися. А з команчами вони й раніше жили в дружбі, ти ж чув.
— Та все правильно, але мені це дуже не подобається.
— Чому?
— А як нам дістатися до обох білих? Поки вони з червоношкірими, у нас немає шансів схопити їх.
— Не думаю, що вони надовго затримаються серед команчів. Навряд чи їм захочеться ділитися з індіанцями захованими поблизу скарбами.
— Тоді нам краще залишитися тут і подивитися, що буде далі.
— Звичайно, ми залишимося тут. Здається, індіанці не збираються їхати назад.
— А хіба Фред Морґан не буде далі переслідувати Гольферта? — запитав Бернард.
— Він дізнається від сина й команчів, що дорогою вони нікого не зустріли, і вирішить, що Гольферт утік іншим шляхом, — пояснив я. — Думаю, нам варто заховати коней.
Віннету кивнув на знак згоди, і я пішов далі в ліс шукати відповідну галявину. Вибравши затишну, закриту з усіх боків прогалину, я відвів туди наших коней.
Побачивши галявину з індіанцями, Гоблін показав мені рукою праворуч:
— Дивіться, сер. Он там, праворуч, починається яр, через який можна потрапити в долину.
— Це погано, — сказав я.
— Чому, Чарлі? — втрутився Сем.
— Тому що нам не вдасться потрапити туди раніше за Морґанів. Я не сумніваюся, що розбійники рушать у долину, щойно індіанці підуть геть.
— Не хвилюйтеся, сер, — заспокоїв мене Гоблін. — Цей шлях відомий тільки Капітанові й мені, а Лейтенантові доведеться йти вздовж однієї з приток Ріо-Пекос.
— Це міняє справу. Тоді ми можемо спокійно дивитися на змагання індіанців.
Команчі розділились на дві групи і грали у війну або влаштовували поєдинки у менших групах, а потім — попарно, і все це з такою спритністю і швидкістю, що кожен європеєць був би захоплений. Більшість індіанських племен не використовують ні сідел, ні вуздечок. Широкий ремінь утримує на спині коня товсту вовняну або шкіряну попону, яка заміняє їм сідло. Другий ремінь охоплює шию коня. Вхопившись за нього руками та чіпляючись ногою за спину коня, червоношкірі воїни дуже вправно перекочуються з одного боку коня на другий і використовують коня як щит, примудряючись ще й пустити у ворога стрілу або кулю. У мистецтві верхової їзди вони неперевершені, немов усе життя виступали в цирку. Коні їхні рухаються так спокійно, без раптових ривків, що куля або стріла рідко не влучає в ціль. Навіть якщо під час руху ослабне ремінь і звалиться сідло, тобто попона, яка його замінює, вершникові не загрожує падіння. Його ноги в мокасинах з оленячої шкіри, вивернутої хутром назовні, міцно прилипають до кінської спини. Нашийник висить біля гриви коня так вільно, що в нього можна просунути руку до плеча, і тоді червоношкірі, перехилившись набік, можуть пустити стрілу з-під кінської шиї або навіть з-під черева. А що вправляються у стрільбі вони багато, то майже завжди влучають.
Ми захопилися спогляданням військових забав червоношкірих, і я лише раз випадково кинув погляд назад — на щастя, дуже вчасно. Двоє вершників повільно спускалися до берега на узліссі й дуже уважно розглядали сліди команчів.
— Джентльмени! До нас їдуть гості! — застеріг я товаришів.
Всі подивилися назад, а Гоблін вигукнув:
— Та це Капітан із Кончесом!
— Точно! Всі бігом у ліс і ховайте сліди!
За мить усі наші супутники вже сховалися в густих заростях, а ми з Віннету зосталися неподалік узлісся, щоб непомітно стежити за розбійниками, які наближалися. Вони вже порівнялися з нами і, найпевніше, проїхали б далі, але в ту мить команчі видали свій бойовий клич, страхітливий і лютий, більше схожий на виття диких звірів. Обидва вершники завмерли на місці, обережно визирнули з-за повороту стежки, а потім відступили назад і зупинилися там, де раніше ховалися ми. Ми з Віннету встигли відповзти до наших супутників, але тут мені спала на думку одна ідея, яку я вирішив негайно здійснити.