Там, де стояли Капітан і його спільник, ріс величезний старий клен, а навколо нього були густі зарості. Мені вдалося непомітно наблизитися до розбійників і підслухати їхню розмову.
— Це команчі, — сказав Капітан. — Їх ми можемо не боятися, але треба з’ясувати, хто ті білі, з якими сидять їхні вожді.
— На такій відстані неможливо роздивитися їхні обличчя, — відповів той, кого Гоблін назвав Кончесом.
— Ми впізнаємо їх з одягу. Одного з них я бачу вперше, а другого затуляє вождь.
— Капітане, гляньте на коня, який стоїть біля коней вождів. Що ви про нього скажете?
— Чорт! Та це ж кінь нашого Лейтенанта!
— І я так думаю. Отже, один із білих — наш Лейтенант.
— Точно. Дивися, он він визирнув із-за спини вождя, я впізнаю його картату сорочку. Що будемо робити, Кончесе?
— Якби я знав ваші наміри щодо них, то міг би щось думати.
— Ну що ж, тепер настав час сказати тобі все. Я знав, що серед нас є кілька людей, яким не можна довіряти, тому не хотів тримати найкоштовніші скарби в таборі. Тому я заховав їх у місці, про яке знають тільки двоє — я і Лейтенант. Він хотів зустрітися з батьком, але призначив йому зустріч не в нашому таборі, а на Ріо-Пекос. Мені це здалося підозрілим, а коли він після нашої останньої поїздки на Льяно-Естакадо поїхав просто сюди, навіть не заїжджаючи в табір, я переконався, що він збирається заволодіти нашими скарбами. Індіанців він зустрів випадково — це поза всякими сумнівами, але що тепер робити? Під’їхати до них прямо зараз і відразу пристрелити за зраду чи поспостерігати за ним і схопити на гарячому?
— Остання думка мені більше до душі, Капітане. Якщо ми підійдемо до нього просто зараз і звинуватимо в крадіжці і зраді, він заперечить і скаже, що приїхав сюди тільки для зустрічі з батьком. А потім стане ще обережнішим, і ми не зможемо нічого довести. Нас двоє, їх теж двоє. А індіанцям довіряти не варто, тож невідомо, чия візьме.
Я прекрасно зрозумів задум Кончеса: він намагався відмовити Капітана від думки розправитися з Патріком на місці, щоб самому дізнатися, де заховані скарби.
— Правду кажеш. Ракурро ступили на стежку війни і стоятимуть тут недовго. Потім вони поїдуть своєю дорогою, а Патрік кинеться до схованки, але ми не дозволимо йому взяти те, що належить нам, якщо тільки скарби досі там.
— Що маєте на увазі? Хто може забрати скарби, якщо лише ви двоє знаєте, де схованка?
— Священне Вухо й Вбивча Рука обдурили нас.
— Але звідки вони дізнаються про схованку?
— Дуже просто. Я послав слідом за Лейтенантом Гобліна, тож мусив звірити йому таємницю. А тепер Вільямс убитий, а Гоблін безслідно зник, тому я підозрюю, що він приєднався до вестменів, щоб врятувати власну шкуру.
— Капітане, а чи не краще у такому разі нам…
— Що?
— Чи не краще нам звернутися по допомогу до команчів?
— І зрадити їм нашу таємницю, щоб вони зняли з нас скальпи й захопили наші скарби? Ліпше не поспішати, ще маємо час подумати. Дивись, індіанці сіли перекусити. Давай сюди в’ялене м’ясо, я теж зголоднів.
Тепер Кончес міг побачити мене, встаючи по їжу, тож я буквально в останню мить встиг відповзти назад, зникнувши з його поля зору.
Приєднавшись до товаришів, я переказав їм усе, що зумів почути.
— А де ж ті троє, що поїхали з Лейтенантом грабувати купців? — запитав Сем. — Як я пам’ятаю, один з них мав би лишитися з Патріком.
— Про це вони не сказали ні слова. Можливо, Патрік розправився зі своїм спільником, щоб розв’язати собі руки. Але що нам тепер робити з Капітаном і Кончесом?
— Дамо їм спокій, Чарлі, хай їдуть далі.
Віннету заперечно похитав головою.
— Нехай мої білі брати подумають про те, що в кожного з них є тільки один скальп!
— А хто збирається в нас його забрати? — поцікавився Сем.
— Ракурро.
— Ну, їм це не вдасться. Вони вирушили в похід і скоро заберуться звідси.
— Мій білий брат — відважний воїн, але йому невідомі шляхи команчів. Вони йдуть на могилу свого вождя, якого звали Темний Дим. Ракурро щороку відвідують могилу в день загибелі вождя. Він загинув від руки вождя апачів Віннету.
Тепер я зрозумів, чому Віннету стежив за цим загоном.
— Це не має значення, — сказав Сем. — Якщо в них такі важливі справи, то тим паче навіщо їм втручатися в чужі сварки?
— Мені теж не хочеться намарне проливати кров, — висловився я.
— Мої білі брати вчинять так, як вважатимуть за потрібне, — відповів апач, — але нехай пам’ятають, що той, хто шкодує ворога і вбивцю, платить за це власного кров’ю. Я все сказав!