Мені не довелося довго розпитувати, що за чудовисько він мав на увазі, — раптом затріщали гілки і з густого лісу вийшла велетенська тварина. Це був ведмідь породи ґрізлі.
Я не раз чув страшний рик лева, якого араби називають «радом», що їхньою мовою означає «грім»; я чув гарчання бенгальського тигра, і хоча моє серце мимоволі завмирало, я не почував страху. Але від глухого лютого реву сірого ведмедя навіть відчайдушного сміливця охоплює тремтіння, тіло відмовляється слухатися, а зуби цокотять. Марно шукати порятунку втечею або на дереві — лютий хижак, попри величезні розміри, рухається стрімко й дуже вправно вилазить на дерева.
Приблизно за вісім кроків від мене стояв на задніх лапах ґрізлі з роззявленою пащею. Він або я — хтось один із нас має загинути. Я прицілився і послав першу кулю йому в око, другу — в серце, потім відкинув непотрібну вже рушницю і вихопив ніж. Сірий велетень навіть не здригнувся, немов обидві кулі потурбували його не більше, ніж кілька надокучливих бджіл. Він далі сунув на мене, зробив два, три, п’ять, шість кроків і вже підняв лапи, щоб одним ударом зім’яти і знищити того, хто посмів стати на його шляху. Але раптом він хрипко заревів, похитнувся і впав, мало не придушивши мене. Я не промахнувся: перша куля влучила йому в мозок, а друга — у серце. Одного такого пострілу цілком вистачило б, щоб пантера або ягуар одразу впали на землю мертвими, а ґрізлі зумів зробити шість кроків! Ще два такі кроки — і мені настав би кінець!
— Як чудово все зробити маса Чарлі! — закричав із дерева Боб. — Ведмідь точно мертвий?
— Злазь! — наказав я йому.
— Маса Чарлі вбити його назавжди? Він не з’їсти Боба?
— Не бійся, Бобе, він мертвий.
Негр спустився з дерева так само швидко, як і виліз на нього. Однак, опинившись на землі, він не відразу наважився підійти до мертвої тварини. Тоді я, щоб остаточно заспокоїти Боба, нахилився над тушею і встромив ножа між другим і третім ребром.
— Який великий ведмідь, він навіть більше за Боба! Але він не з’їсти Боба, і тепер Боб з’їсти ведмедя.
— Так, цього м’яса нам вистачить надовго. Але особливо смачні ведмежі лапи й окіст.
— Маса Чарлі дати Бобу ведмежі лапи за сміливість?
— Ну звичайно. Почекай мене тут, поки я піду по інших.
— Не залишати мене тут самого! Боб сміливий, але він боятися звіра! А якщо ведмідь ожити?
— Тоді ти знову вилізеш на дерево.
— Коли маса піти, Боб знову вилізти на дерево!
І справді, за мить він знову сидів на гілці. Боб не був боягузом і довів це під час наших сутичок із бандитами в пустелі, але зустріч із ґрізлі може налякати кого завгодно, тож його поведінку цілком можна було зрозуміти.
Перш ніж піти, я оглянув околиці, щоб переконатися, що поблизу не бродить ведмедиця. Не знайшовши ніяких слідів, я подумки подякував Богові за те, що вбитий ведмідь не мав пари. Боб недовго лишався сам. Наші, звичайно ж, почули постріли і прибігли на звук.
Усі погодилися, що це найбільший з досі бачених ведмедів, а Віннету нахилився над тушею й намочив у ведмежу кров свій талісман — мішечок із «ліками».
— Душа ведмедя подякує моєму білому братові. Кулі мого брата швидко і без страждань звільнили його душу від пут тіла, і тепер вона вже в дорозі до Країни вічного полювання його предків.
Індіанці вірять у переселення душ, за їхніми уявленнями, у тілі величезного ведмедя може жити тільки душа славного воїна й мисливця, якого помістив туди Маніту за гріхи.
Ми швидко зняли шкіру з ведмедя, відрізали від туші найбільш ласі шматки, а решту м’яса прикрили гіллям і камінням, щоб до нього не добралися стерв’ятники і дрібні хижаки, які видали б нас.
Поки я бився з ведмедем, Віннету підшукав у лісі по той бік долини відповідну схованку для коней. Ми відвели їх туди, а оскільки ще був білий день, то могли не боятися й розвести вогонь, щоб спекти делікатесні ведмежі лапи. Це був чудовий обід.
Коли стемніло, ми домовилися про порядок вартування, закуталися в ковдри й полягали спати. Ніч минула спокійно. Ні звірі, ні люди нас не турбували. Так само минув і ранок. Ближче до полудня на варту став Сем. Незабаром він повернувся до нас і сказав:
— Вони їдуть.
— Хто? — запитав я.
— Цього я наразі не знаю, бо вони ще дуже далеко.
— Скільки їх?
— Двоє. На конях.
— Дай-но мені поглянути на них.
Я поквапився з Семом до місця його варти й подивився у підзорну трубу. Сумнівів бути не могло: до нас наближалися обидва Морґани. Ще хвилин п’ятнадцять, і вони будуть у долині. Треба було готуватися до зустрічі. Всі сліди нашого перебування ми старанно знищили, крім того, нас було більше, тож можна було не боятися.