Жах охопив Капітана. Затинаючись, він пробелькотів:
— Невже… Чи ж можливо…
— Чому ж ні? Влаштовуйтеся зручніше. Нам є про що поговорити. До речі, як ви обійшлися без пістолета, який я дозволив взяти собі на пам’ять? Того вечора я з насолодою слухав вас. Не менше мені сподобалися ваші промови позавчора, коли ви спостерігали за команчами. Бобе, візьми у джентльменів зброю і зв’яжи їм руки й ноги.
— Сер! — обурився Капітан.
— Спокійно! Ми будемо говорити з вами так, як ви того заслуговуєте. І не витрачайте намарне сили, бо ще до того, як Морґани в’їдуть у долину, ваші роти будуть заткані кляпами, або ж ви можете й не дожити до цього моменту.
Усе це трапилося так швидко й несподівано для розбійників, що вони навіть не думали опиратися.
— Пане Капітане, де саме та схованка, до якої прямують Морґани? — запитав я.
— Все, що там лежить, — моє! — заверещав ватажок зграї.
— Вам так тільки здається. Я ж вважаю, що ви не маєте жодного права на закопані там скарби — хоча б тому, що кат не повинен успадковувати майно своїх жертв. Але можете не відповідати. До схованки нас виведуть Морґани. До речі, що сталося з трьома купцями, за якими пішов ваш Лейтенант з трьома спільниками, що переховувалися під виглядом скупників хутра?
— З купцями? Гм, чесно кажучи, я не знаю…
— Гаразд! Я здогадуюся. А де тепер ваші псевдо-скупники хутра?
— Двоє з них, мабуть, уже в таборі. А третього дорогою вбив Лейтенант. Ми знайшли його тіло.
— Так я й думав! А тепер дозвольте мені ще раз попередити вас про потребу поводитися розумно. Бобе, перевір вузли і запхай їм у роти кляпи. Даруйте, панове, але ми не хочемо, щоб ви випадково видали нас Морґанам.
Щойно ми закінчили з ними, як біля входу в долину з’явилися негідник-батько та його нічим не кращий син. Вони поводилися так само необачно, як Капітан із Кончесом: зупинилися на мить, оглянули околиці, пришпорили коней і поскакали вперед. З їхньої поведінки можна було зробити висновок, що в долині вони надовго затримуватися не збираються.
За кроків двадцять від нашого сховку росло кілька густих кущів ожини. Туди й попрямували обидва вершники.
— Це тут, батьку, — сказав Патрік.
— Тут? Ніколи б не подумав, що тут можуть бути заховані скарби.
— У нас мало часу, слід поквапитися. Ми так і не дізналися, хто ті двоє білих і чи вдалося команчам схопити їх.
Вони зістрибнули з коней, пустили їх до води, і, поки стомлені дорогою тварини тамували спрагу, грабіжники відклали зброю й почали ножами викорчовувати колючі кущі.
— Є! — урочисто промовив нарешті Патрік, витягуючи з ями згорток із дубленої бізонячої шкури.
— І це все? — здивувався Морґан-старший.
— Все, але цього достатньо. Тут банкноти і цінні папери. Швидше зариваємо яму й негайно в дорогу.
— А я раджу вам почекати з від’їздом!
Ці слова вимовив Сем. Я тим часом став між розбійниками і їхньою зброєю, а Віннету і Боб взяли їх на приціл. Сем стояв перед ними, як тигр, який збирається захистити свою здобич за всяку ціну. Спершу вони були вражені, але швидко отямилися й навіть спробували кинутися до рушниць. Однак на їхньому шляху стояв я з двома зведеними револьверами.
— Залишайтеся на місці, бо кожен крок може коштувати вам життя.
— Хто ви такі? — запитав Фред Морґан.
— Вам усе пояснить ваш син Патрік, він же містер Двожильний, він же Лейтенант.
— Хто дав вам право затримувати нас?
— Ми самі. Так само, як ви самі дозволили собі вбити містера Маршалла в Луїсвіллі, напасти на поїзд, спалити ферму Сема Гаверфілда й убити його дружину й дитину. Будьте ласкаві — ляжте на землю долілиць.
— Ви ще пошкодуєте!
— Навряд. Перед вами вождь апачів Віннету, Священне Вухо, якого раніше звали Семом Гаверфілдом, а мене ви, напевно, знаєте з розповідей вашого сина. Я рахую до трьох, той, хто на слові «три» залишиться на ногах, дістане кулю. Один, два…
Скрипнувши зубами і стиснувши кулаки від безсилої люті, Морґани підкорилися.
— Бобе, зв’яжи їх!
— Боб зробити красиві вузли, міцні, — бурмотів негр, спритно стягуючи грабіжникам руки й ноги.
Бернард побачив, що негідники схоплені, і підійшов до нас. Коли Морґан, повернувши голову, впізнав сина вбитого ним ювеліра, очі його наповнилися жахом, наче він побачив привида.