— Маршалл!
Бернард не вимовив ні слова. В очах його читалася рішучість відімстити вбивці. Кров за кров.
— Бобе, приведи сюди інших, — наказав Сем. — Не варто відкладати суд. Нам теж не слід тут затримуватися, тому негайно почнемо й назавжди вирішимо долю негідників.
Негр привів Кончеса й Капітана, з ними прийшов і Гоблін, який намагався не заважати нам і поводився краще, ніж можна було сподіватися від стейкмена.
— Хто буде говорити першим? — запитав Бернард.
— Чарлі, — відповів Сем.
— Ні, — відмовився я. — Ми всі зазнали горя від цих негідників, за винятком Віннету. Він вождь прерії, нехай він і каже перший.
Ніхто не перечив. Апач теж кивнув на знак згоди.
— Вождь апачів чує голос Духа прерії і буде справедливим суддею блідолицих. Нехай мої брати візьмуть до рук зброю, бо тільки воїни мають право судити.
Ми підкорилися, бо таким був індіанський звичай.
— Як звати цього білого? — почав Віннету.
— Гоблін, — відповів Сем.
— Що він зробив?
— Грабував подорожніх у пустелі.
— Чи мої брати бачили, щоб убив він когось із друзів моїх білих братів?
— Ні.
— Чи він добровільно зізнавався у вбивствах?
— Ні.
— Кому він допомагав досі — розбійникам чи моїм братам?
— Нам.
— У такому разі нехай мої брати вирішують серцем, а не зброєю. Віннету повернув би свободу цій людині, але якщо він повернеться до стерв’ятників пустелі, його чекає смерть.
Всі без вагань погодилися з рішенням Віннету. Я взяв рушницю і ніж Фреда Морґана і простягнув їх Гобліну зі словами:
— Візьміть цю зброю. Ви — вільний.
— Дякую вам, сер! — вигукнув щасливий Гоблін. — Я не розчарую вас.
Вираз його обличчя свідчив, що він щиро збирається дотримати свого слова.
— Хто цей блідолиций? — продовжував Віннету.
— Він був ватажком зграї грабіжників.
— Він помре. Білі брати згодні з моїм рішенням?
Ніхто не заперечив. Таким чином вирок було підтверджено.
— А як його звати?
— Кончес.
— Таке ім’я зазвичай беруть собі розбійники з Півдня. Ким він був?
— Він — стейкмен із Льяно-Естакадо.
— Що його привело сюди?
— Він хотів пограбувати своїх же спільників. У нього дві душі і дві мови.
— Нехай він теж помре!
І цього разу ніхто не став на захист звинуваченого. Віннету продовжував:
— Але вони не загинуть від руки чесного воїна, — продовжував Віннету. — Їх уб’є людина, така ж, як і вони. Як звати молодого блідолицього?
— Патрік.
— Зніміть із нього ремені, і нехай він кине засуджених у воду, щоб вони втопилися, — ніяка зброя не повинна торкнутися їхніх тіл, вони мають померти ганебною смертю.
Боб розв’язав Патріка, і той виконав наказ з готовністю пропащого негідника. Він знав, що йому не жити, і тому, мабуть, догідливо, з якоюсь злорадною улесливістю розправився з колишніми своїми товаришами. Я відвернувся, щоб не бачити страти цих двох, хоч вони й дістали по заслузі. Пролунало два глухих сплески, і Капітан та Кончес, міцно зв’язані по руках і ногах, пішли на дно.
Виконавши вирок, Патрік покірно дозволив знову себе зв’язати. У нього, зрештою, не було іншого виходу.
— Хто ці двоє блідолицих? — запитав Віннету.
— Батько та син.
— У чому їх звинувачують мої білі брати?
— Я звинувачую їх у вбивстві моєї дружини і сина, — першим відгукнувся Сем.
— Я звинувачую старшого з них у вбивстві мого батька, — вимовив Бернард.
— Я звинувачую старшого в нападі на поїзд і вбивстві залізничника, а молодшого — у спробі вбити мене та інших моїх товаришів у пустелі Льяно-Естакадо, — додав я. — Цього достатньо, ми можемо не перераховувати всі їхні злочини.
— Мій білий брат слушно каже: досить того, що ми знаємо. Вони повинні померти. Нехай чорний чоловік уб’є їх!
— Стоп! — вигукнув Сем. — Я не згоден! Я стільки років шукав їх. Вони завдали мені більше зла, ніж іншим, і їхні життя належать мені. На приклáді моєї рушниці не вистачає двох позначок! Коли вони нарешті заплатять за свій злочин, Священне Вухо заспокоїться й разом зі своєю Тоні знайде останній притулок в одній із гірських ущелин або на просторах прерії, де біліють кістки тисяч мисливців.
— Мій білий брат справедливий, він вимагає того, що належить йому по праву. Нехай Священне Вухо візьме убивць собі — він має право вчинити з ними все, що схоче.
— Семе, — вимовив я тихо, нахиляючись до старого вестмена, щоб ніхто інший не почув моїх слів, — не заплямовуйте себе кров’ю вбивць. Така помста не достойна християнина і є гріхом. Віддайте їх негрові.