Ми спускалися з гір, а разом з нами спускався й ліс, він супроводжував нас ще трохи дорогою вздовж річки, яка впадає у Ріо-Пекос, поки біля однієї з численних приток ми не вийшли знову на сліди команчів, які пройшли там напередодні. А неподалік виявилося й місце, де червоношкірі явно відпочивали, чекаючи, поки спаде полуденна спека.
Я теж вирішив зупинитися тут на перепочинок, але не біля самої води, а в найближчих хащах, щоб нас не помітили сторонні очі. І незабаром переконався, що ці заходи безпеки зовсім не були зайвими. Не встигли ми з Ма-Рамом влаштуватися на траві, як до нас прибіг Боб, який водив коней на водопій.
— Маса Чарлі, — злякано вигукнув захеканий негр. — Сюди скакати вершники! Один, два, п’ять, шість! Маса! Нам треба вбити бранця і тікати.
Я миттю вибіг на узлісся. Уздовж річки, вгору за течією, щодуху мчали шестеро коней, але вершників насправді було тільки двоє. Інші четверо коней ледь пересувалися, знемагаючи під важкими мішками. Отож, нам доведеться мати діло лише з двома ворогами, за умови, що вони взагалі вороги нам, адже здалеку я зміг роздивитися, що це були не індіанці, а білі.
Але за ними їхали ще п’ятеро. Це були червоношкірі. Не мине і п’яти хвилин, як індіанці наздоженуть білих. Це могло бути тільки переслідування. Тож я підніс до очей підзорну трубу і не зміг стримати вигуку здивування:
— Господи! Фред і Патрік Морґани!
Що мені тепер зробити? Вбити негідників чи взяти їх живими? Врешті я вирішив не бруднити рук кров’ю убивць, нехай команчі самі все зроблять. Я чекав зі штуцером у руках. Втікачі наближалися до нас, а індіанці скакали за півмилі позаду. Я вже чув сопіння їхніх коней. Тієї миті, коли Морґани порівнялися з нашою схованкою, я двічі натиснув на курок, цілячись у голови коней. Коні повалилися на землю, вершники покотилися додолу, а навантажені тварини заметушилися, намагаючись розірвати ремені й звільнитися. Я збирався напасти на вершників, але тут під’їхали індіанці з бойовими вигуками, до яких долучився й Ма-Рам. Замість того щоб схопити бандитів, які все ще лежали на землі, червоношкірі обступили мене. Над моєю головою нависли три томагавки і два ножі. Але тут подав голос Ма-Рам, він простягнув руку на мій захист і сказав:
— Цей блідолиций — друг Ма-Рама!
Індіанці відступили від мене на крок і почали озиратися, шукаючи очима тих, за ким гналися, проте наслідки їхньої помилки вже неможливо було виправити: Морґани встигли сховатися в кущах. Коні, перелякані стріляниною і виттям індіанців, скочили на диби, розірвали ремені, які їх зв’язували, кинулися в річку і каменем пішли на дно під тягарем своєї ноші. Це було четверо наших коней, навантажених золотом.
Четверо індіанців метнулися навздогін за втікачами, а одного я зупинив, схопивши за руку.
— Нехай мій червоношкірий брат скаже мені, чому команчі переслідують своїх білих друзів.
— У блідолицих зміїні роти й роздвоєні язики. Вночі вони вбили вартового і втекли зі скарбами.
— Із золотом?
— Вони захопили не тільки самородки, але й чарівні листочки, зашиті в шкіру.
З цими словами команч відвернувся від нас і помчав допомагати своїм товаришам. Тепер усе стало ясно: негідники Морґани, не довіряючи команчам, вирішили втекти вночі, прихопивши з собою скарби. «Чарівні листочки» були цінними паперами зі схованки Капітана. На жаль, Пекос глибока і швидка, а там, де нав’ючені коні стрибнули у воду, крутив небезпечний вир. Не зоставалося жодної надії на те, що нам вдасться дістати з річки хоч дещицю «смертоносного пилу».
Що слід було робити тепер? Тривога за долю друзів була набагато сильнішою, ніж жага помсти. За Морґанами гналося п’ятеро досвідчених воїнів, і можна було не сумніватися, що вони не відступлять, поки не схоплять убивць.
— Чому мій білий брат стріляв у коня, а не у вершника? — запитав Ма-Рам. — Хіба Вбивча Рука не навчився правильно цілитися?
— А чому Вбивча Рука не забрав життя Ма-Рама, над чиїм серцем він уже заніс ніж для удару? Я вбив коней, щоб зупинити вершників і поговорити з ними.
— Якщо Вбивча Рука хоче поговорити з ними, то повинен тепер рушити навздогін разом зі своїми червоношкірими братами.
Я ледве стримав посмішку. Юнак намагався відмовити мене від пошуку бранців.
— Воїни ракурро розумні й мужні. Їм не потрібна допомога Вбивчої Руки. Вони самі зловлять блідолицих і приведуть їх у свої вігвами. Нехай Ма-Рам сідає на коня і їде за мною.