Ця подія відбила у мене охоту відпочивати. А до того ж я зробив важливе відкриття: досі наші друзі їхали під охороною тринадцяти воїнів, тепер від цього числа слід було відняти Морґанів, команчів, які гналися за Морґанами, і вбитого вартового, а це означало, що бранців супроводжує тільки п’ятеро індіанців. З’явилася надія, що мені вдасться звільнити їх.
Ми пустили коней галопом і помчали вперед. До сутінків ми встигли подолати великий шматок дороги, і я, ретельно обстеживши сліди, зробив висновок, що загін із бранцями був тут опівдні. Втеча Морґанів, убивство вартового і переконаність, що за ними ніхто не женеться, сповільнили їхній темп. Вже сутеніло, а ми все ще йшли по сліду. Ма-Рам видивлявся місце для ночівлі та через кожну пройдену милю пропонував нам зупинитися на відпочинок. Однак я вперто підганяв свого мустанга і дозволив усім спíшитися та лягти спати, лише коли стало вже зовсім темно.
На світанку ми продовжили переслідування. Тепер нам допомагали витоптані стадами бізонів стежки, де коням було легше рухатися. Сліди свідчили про те, що команчі випереджають нас лише на кілька годин. Я сподівався наздогнати їх до полудня, але доля розпорядилася інакше. На одній з галявин ми побачили, що трава була затоптана копитами безлічі коней, і далі маленький загін із бранцями рушив разом зі зграєю червоношкірих, яка незрозуміло звідки з’явилася і в якій налічувалося щонайменше сорок осіб.
— Уфф! — вигукнув Ма-Рам.
Він більше нічого не додав, але в очах блиснула радість. Я прекрасно його розумів. Його родичам тепер не слід було боятися мене.
— Як далеко звідси до табору команчів? — запитав я юнака.
— Ракурро не мають табору, вони живуть у великому селищі, більшому, ніж міста блідолицих, і тільки на час полювання ставлять табори. Якщо мій брат поїде швидко, то буде там ще до того, як сонце сховається за травами прерії.
В обід ми зробили невеличку перерву, і справді ближче до вечора вдалині з’явилося кілька темних смуг, у яких я, подивившись у підзорну трубу, впізнав довгі ряди вігвамів. Це був тимчасовий табір — тільки на сезон полювання на бізонів. Мабуть, зайняті бранцями команчі забули навіть виставити вартових, бо ми зуміли безперешкодно під’їхати до крайніх вігвамів. Однак я вирішив не заїжджати далі.
— Це вігвами команчів? — запитав я Ма-Рама, зупиняючи коня.
— Так, — відповів він.
— Ми зустрінемо тут великого вождя То-Кей-Хуна?
— Батько Ма-Рама ніколи не покидає своїх воїнів.
— Нехай мій червоношкірий брат сповістить великого вождя, що Вбивча Рука хоче відвідати його.
Юнак здивовано глянув на мене.
— Хіба Вбивча Рука не боїться опинитися серед ворогів? Він може ударом кулака убити бізона й вийти з ножем проти ведмедя, але йому ніколи не впоратися з команчами, яких більше, ніж дерев у лісі.
— Вбивча Рука полює на тварин, а не на своїх червоношкірих братів. Він не боїться ні сіу, ні кайова, ні апачів, ні команчів, тому що він друг усіх мужніх воїнів. Його куля наздоганяє лише зрадників і негідників. Вбивча Рука зачекає тут. Мій брат може йти.
— Але ж Ма-Рам — бранець Вбивчої Руки!
— Ма-Рам більше не мій бранець. Ми курили з тобою люльку миру. Ти — вільний.
— Уфф!
Молодий індіанець стиснув колінами боки коня, підняв його на диби й галопом помчав геть. Ми з Бобом спíшилися і посідали на землю відпочити. Добродушний негр стурбовано запитав:
— Маса Чарлі, що зробити індіанець з чорним Бобом, якщо Боб піти разом із маса?
— Поживемо — побачимо, — ухильно відповів я, сам не знаючи, чим усе закінчиться.
— А якщо не поживемо? А якщо індіанець підсмажити Боба біля стовпа?
— Може, все буде не так страшно, як ти кажеш. У всякому разі ми повинні піти до команчів, якщо хочемо врятувати твого маса Бернарда.
— Нехай індіанець зварити і з’їсти Боб і відпустити маса Бернард.
Говорячи це, він мав таке обличчя, яке, без сумніву, відбило б у червоношкірих бажання їсти його. А щоб хоч якось насолодитися життям перед тим, як помре мученицькою смертю, він дістав шматок в’яленого м’яса й почав жувати його.
Нам не довелося довго чекати. З диким виттям зі стійбища вилетів загін вершників. Вони кружляли навколо нас, постійно стискаючи кільце, немов хотіли затоптати нас копитами. За ними прискакали четверо червоношкірих із відзнаками вождів і змусили своїх коней перелетіти через нас. Боб упав на траву, а я далі спокійно сидів, знаючи, що наразі нам нічого не загрожує.
— Індіанець розтоптати Боба на смерть! — застогнав негр, а тоді обережно підняв голову й озирнувся на всі боки, мабуть, він не вірив сам собі, що лишився живий.