— Заспокойся, Бобе, — звернувся я до нього. — Індіанці просто перевіряють, наскільки ми відважні.
— Індіанці перевіряють?! Тоді нехай ідуть сюди, і Боб бути дуже сміливий і відважний!
І він сів поруч зі мною. Тим часом вожді зіскочили з коней і попрямували до нас.
Старший із них заговорив першим:
— Чому білий чоловік не встає, коли до нього наближаються вожді команчів?
Тасунка (в центрі), який застрелив лейтенанта Едварда Кейсі. Форт Мід, Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.
— Я вітаю вас як гостей, — спокійно відповів я. — І запрошую моїх червоношкірих братів сісти поруч зі мною.
— Вожді команчів сідають тільки поруч із вождями. Хіба блідолиций — вождь? Де його вігвами і де його воїни?
Я стиснув томагавк у руці.
— Тільки сильний і відважний воїн може стати вождем. Якщо червоношкірі воїни не вірять, що я — вождь, нехай хтось вийде на поєдинок зі мною.
— Як звати блідолицього?
— Індіанці й білі воїни називають мене Вбивчою Рукою.
— Неправда, білий чоловік сам взяв собі таке ім’я!
— Вожді команчів можуть вийти на поєдинок зі мною з томагавками і ножами, а я боротимуся голими руками. Хуґ!
— Блідолиций каже горді слова. Але він ще матиме нагоду довести свою відвагу. Нехай він сідає на свого коня і їде слідом за воїнами ракурро.
— Чи воїни ракурро викурять зі мною люльку миру?
— Спочатку вони повинні порадитися, чи можуть вони зробити це.
— Упевнений, що можуть, тому що я прибув до них із миром.
Я скочив у сідло, Боб теж видерся на спину свого коня. Ракурро зовсім не звертали на Боба уваги, індіанці ставляться до чорних зі ще більшою зневагою, ніж білі. Вожді обступили мене, і ми помчали шаленим галопом між рядами вігвамів, а потім зупинилися біля найбільшого з них. Там індіанці спíшилися, я теж.
Боба я не бачив, з усіх боків мене оточували м’язисті бронзові фігури воїнів. Вождь, який розмовляв зі мною, владно простягнув руку до мого штуцера.
— Нехай блідолиций віддасть нам свою зброю.
— Я прибув до вас не як полонений, а як гість, тому зброя залишиться зі мною, — твердо відповів я.
— І все ж білий чоловік повинен віддати нам свою зброю, поки ми не дізнаємося, навіщо він до нас завітав.
— Невже червоношкірі мужі боягузливі, як старі скво? Тільки той, хто боїться, може просити мене віддати зброю.
Мої слова явно зачепили вождя за живе, і він запитально обвів очима одноплемінників, які живою стіною оточили нас. Напевно, він прочитав на їхніх обличчях щось заспокійливе, бо перестав наполягати на своєму, й промовив:
— Воїни ракурро ніколи не почувають тривоги і страху. Білий чоловік може не віддавати нам своєї зброї.
— Як звати мого червоношкірого брата?
— Вбивча Рука говорить із То-Кей-Хуном, вороги тремтять від самого звуку мого імені.
— Я прошу мого брата То-Кей-Хуна показати мені вігвам, де я зможу зачекати, поки воїни ракурро захочуть розмовляти зі мною.
— Блідолиций каже правильно. Він залишиться у вігвамі доти, доки старійшини не вирішать, викурити з ним люльку миру чи ні.
Він подав знак рукою і рушив уперед. А я взяв мустанга за вуздечку й пішов за ним. Ми пройшли коридором, який утворили воїни, і я помітив, що то тут, то там із-за чиєїсь спини визирали старі й молоді жіночі обличчя, на яких, на відміну від позбавлених виразу, немов кам’яних фізіономій чоловіків, читалися цікавість і захоплення. Вони вперше бачили блідолицього, який наважився добровільно увійти у лігво дикого звіра. На щастя, це було не те плем’я індіанців, із яким Віннету бився біля ріки Мапімі.
Стійбища індіанців цього племені були дуже схожі на ті, які я бачив у північних племен: вігвами стоять рядами, й будують їх самі жінки, бо чоловіки не можуть принижувати себе іншою роботою, крім війни, рибальства та полювання. Решту турбот по господарству чоловіки перекладають на плечі іншої статі, яку в нас вважають слабкою.
Жінки виробляють шкури, якими накривають вігвам, розстеляють їх на землі й вугіллям малюють на них «викрійку», за якою потім ріжуть шкури на шматки і зшивають тонкими ремінцями. Далі вони викопують неглибоку канаву, за розміром майбутнього житла, і встановлюють посередині основну опору — високу палицю, до якої прив’язують довгі бічні жердини. Це нелегка робота. Жінки підіймаються високо на стовп і, чіпляючись за нього тільки ногами, руками утримують у потрібному положенні товсті важкі жердини, закріплюючи їх. Після цього доводиться робити ще важчу роботу — накрити майбутній вігвам шкурами. Ряд коротших жердин підпирає довгі, щоб вони не зламалися під вагою шкур або під натиском вітру. Якщо вігвам великий, то його власник може натягнути між опорами шкури або полотно, отримавши таким чином кілька приміщень. У даху залишають отвір, через який виходить дим від багаття.