Ми повернули назад. Коли ми проходили повз мій вігвам, я помітив неподалік довгоногу Тоні Сема, а поряд — коней Віннету й Бернарда, прив’язаних до кілків. Однак біля жодного з вігвамів не було вартових, отже, не було там і бранців.
Врешті ми прийшли до місця, де посеред стійбища була невелика і майже кругла площа, вільна від вігвамів. З усіх боків її заповнили індіанці. Мабуть, це й було місце наради вождів.
Вожді вийшли на середину й сіли. Десятеро червоношкірих, судячи з сивини і рубців від ран — старійшин, сіли півколом навпроти них. Не чекаючи запрошення, я теж опустився на траву й подав Бобу знак стати за моєю спиною. Мабуть, запрошувати мене сісти ніхто не збирався, бо То-Кей-Хун гостро подивився на мене й запитав:
— Чому білий чоловік сідає? Ми привели його на суд, і він повинен стояти.
Я відповів йому зневажливим жестом і вимовив:
— Тоді чому червоношкірі воїни сидять перед Вбивчою Рукою, якщо він теж має право судити їх?
Їхні обличчя залишалися незворушними, як маски, але я помітив, що мої слова стали для них повною несподіванкою.
— Білий чоловік жартує. Але ми дозволяємо йому сидіти. Нехай скаже, чому він звільнив людину з чорного шкірою і привів її сюди? Хіба білий чоловік не знає, що негр не може бути на раді червоношкірих воїнів, а тим більше сидіти у присутності червоношкірих?
— Чорношкірий — мій слуга, він робить те, що я велю йому, і буде сидіти, якщо я так накажу, навіть якщо тисяча червоношкірих вождів стоятиме поряд. Однак досить сперечатися. Час починати раду.
Я розумів, що тільки з такою тактикою маю шанси на успіх. Я мав поводитися нахабно, ясна річ, не ображаючи їх відверто, і лише цим міг викликати повагу індіанців, а от пасивність і слухняність гарантовано призвели б до загибелі.
То-Кей-Хун закурив люльку і вручив її вождеві поруч, той передав далі по колу, проте мене обійшли, відчувалося, що мене справді привели не на раду, а на суд. Коли церемонію завершили, вождь підвівся й почав говорити. Зазвичай індіанці мовчазні, але іноді на радах, перед аудиторією, у них пробуджується красномовство, і вони говорять не гірше, ніж європейські державні мужі на своїх засіданнях. Серед червоношкірих є вожді, чиє ораторське мистецтво відоме і в інших племенах, усі вони послуговуються однаковими риторичними фігурами, а їхня барвиста й пересипана епітетами мова нагадує промови орієнтальних владців. То-Кей-Хун почав зі звичайного в таких випадках вступу, тобто з обвинувачення білих людей у всіх смертних гріхах.
— Нехай білий чоловік слухає, що йому скаже вождь команчів То-Кей-Хун. Багато сонць минуло відтоді, як червоношкірі мужі жили одні на землях між Великими Солоними Водами. Вони будували селища, садили дерева й полювали на бізонів, їм належав блиск сонця і дощ, річки й озера, ліси й пустелі, гори і прерії. У них були дружини і дочки, брати і сини, і всі вони були щасливі. Але потім з’явилися блідолиці, у яких шкіра біла, як сніг, а серце чорне, як попіл. Спочатку прийшли лише кілька людей, і червоношкірі воїни прийняли їх як гостей у своїх вігвамах. Блідолиці привезли з собою вогняну зброю і вогняну воду, своїх богів і своїх чаклунів, принесли зраду, хвороби і смерть. Потім їх ставало щораз більше. У них були брехливі язики і гострі ножі, вони обдурили червоношкірих воїнів. Блідолиці прогнали червоношкірих із країни предків, де зосталися могили батьків, прогнали з вігвамів і мисливських угідь, а коли ті стали захищатися, безжально їх убивали. Блідолиці сіють чвари серед племен індіанців і труять нас, як звірів, вони не залишають нам місця на наших же землях. Нехай прокляття ляже на їхні голови!
Численні схвальні вигуки багато в чому справедливої промови послужили нагородою вождю.
— Один з цих блідолицих, — продовжував То-Кей-Хун, — прибув до нашого стійбища. У нього шкіра брехунів і мова зрадників. Але червоношкірі воїни вислухають його слова й судитимуть його по правді. Нехай тепер говорить він! Хуґ!
То-Кей-Хун сів на своє місце. Після нього по черзі підводилися й інші вожді та вимовляли подібні за змістом промови, які зводилися до звинувачень проти білих і до вимоги, щоб я довів свою невинність. Поки вони говорили, я дістав папір та олівець, а потім намалював вождів, які сиділи навпроти мене, та воїнів, які вишикувалися за ними, і далі — ряди вігвамів.
Коли четверта й остання промова теж завершилася тривалими оплесками, То-Кей-Хун звернувся до мене:
— Що робить білий чоловік? Він повинен слухати наші промови й відповідати нам.
Я простягнув йому листок з малюнком.