— Нехай вождь ракурро сам подивиться, що я роблю!
— Уфф! — вигукнув вождь, подивившись на малюнок.
— Уфф! Уфф! Уфф! — пролунало ще тричі, коли інші вожді теж подивилися на малюнок.
— Це — чаклунство! — сказав То-Кей-Хун. — Білий чоловік зловив душі команчів і поклав їх на білий аркуш. Я бачу тут То-Кей-Хуна, а поруч з ним трьох його братів. За ними стоять воїни і вігвами. Що блідолиций збирається зробити з цим?
— Червоношкірий чоловік зараз сам побачить.
Я взяв листок, згорнув його трубочкою і засунув у стовбур штуцера.
— То-Кей-Хун бачив, що я зловив душі команчів, зачарував їх, і тепер вони у стволі моєї рушниці. Якщо я вистрелю, вітри розвіють їх по прерії, і вони ніколи не потраплять до Країни вічного полювання.
Мої слова справили на вождів ще більше враження, ніж я сподівався, вожді схопилися на ноги і з острахом дивились на мене. Але я став заспокоювати їх:
— Нехай червоношкірі мужі сядуть і викурять зі мною люльку миру. Як тільки ми станемо братами, я поверну команчам їхні душі!
Вони миттю знову посідали, і То-Кей-Хун вхопився за люльку. І тут мені на думку спала кумедна ідея, яка допоможе мені зробити індіанців ще більш покірними. В одного з вождів на одязі мисливця вирізнялися два великих мідних ґудзики. Мабуть, як особлива відзнака. Я підійшов до нього ближче.
— Нехай мій червоношкірий брат позичить мені ці прикраси. Він миттю отримає їх назад!
Він ще не встиг мені заперечити, як я вже відкрутив ґудзики і відступив на кілька кроків назад, не звертаючи уваги на його подив.
— Мої червоношкірі брати бачать між моїми пальцями ці ґудзики, по одному в кожній руці, а тепер нехай вони уважно дивляться, що буде далі!
Я підкинув ґудзики вгору й показав їм порожні руки.
— Нехай мої брати подивляться сюди. Де ґудзики?
— Зникли! — гнівно вигукнув власник ґудзиків.
— Так, вони зникли, полетіли просто до сонця. Нехай мій червоношкірий брат вистрелить, щоб збити їх звідти й отримати назад!
— Такого не може жоден у світі червоношкірий, білий, і навіть чарівник!
— Але я можу це зробити! Нехай мої червоношкірі брати уважно дивляться, що буде далі!
Я взяв не свою рушницю, бо у її дулі стирчав листок із малюнком, а стару заряджену дубельтівку То-Кей-Хуна, поставив її вертикально і натиснув на курок. Через кілька хвилин щось тверде впало біля нас на землю. Власник коштовних ґудзиків випорпав один з них ножем із землі.
— Уфф! Ось він!
Поки вони розглядали перший ґудзик, я поклав другий у дуло рушниці і простягнув її поперед себе і вгору. Пролунав постріл, і всі глянули в небо. І тут голосно скрикнув Боб, підстрибнув із землі і тер плече, підстрибуючи на одній нозі.
— О! А! Маса влучити Боб, влучити плече негр!
Ґудзик справді впав йому на плече і лежав коло нього на землі. Вождь підняв його й рішуче запхав обидва цінні предмети у свою кишеню, щоб вони знову не полетіли в небо. Цей невеличкий фокус справив на індіанців неймовірне враження. Я підкинув до сонця і збив знову донизу два ґудзики, вони справді побували у небі, інакше не змогли би — один так глибоко вгрузнути в землю, а другий — так боляче вдарити негра у плече. Боб досі сидів із перекошеним від болю обличчям. Вожді мовчки сиділи на землі, не знаючи, як їм тепер поводитися, а всі інші зацікавлено спостерігали за подіями. Я спробував трохи розрядити ситуацію, хоч і розумів, що мій задум доволі ризикований. На траві лежала люлька миру То-Кей-Хуна і вишита торбинка з кіннікінніком — сумішшю тютюну з листям коноплі, яку зазвичай курили індіанці. Ніхто не сміє доторкнутися до люльки вождя, проте я пішов на відчайдушний крок: повільно взяв люльку, набив її під поглядами завмерлих індіанців тютюном і став із таким гордим виразом обличчя, який тільки міг зобразити.
— Мої червоношкірі брати, — почав я свою промову, — вірять у Великого Духа. Він — владика неба й землі, батько всіх племен, і він хоче, щоб усі люди жили в мирі та злагоді. Ваш Маніту — і мій Маніту, і якщо з його волі червоношкірих воїнів стільки ж, скільки стеблинок трави між цими вігвамами, то блідолицих стільки, скільки трави у всій прерії. Білі прибули сюди з-за Великої Солоної Води й вигнали червоношкірих із мисливських угідь. Вони вчинили несправедливо і заслуговують на покарання, але червоношкірі мужі зненавиділи всіх блідолицих, а не тільки тих, хто винен у їхніх нещастях. Хіба команчі не знають, що на землі живе не один народ блідолицих людей і що лише представники трьох із них заподіяли кривду червоношкірим? Хіба закон каже команчам звинувачувати невинних? Вбивча Рука належить до сильного й мудрого німецького народу, хіба цей народ колись заподіяв кривду червоношкірим воїнам? Великі вожді германців розізлилися на вождів тих трьох народів, які чинили кривду червоношкірим, отже, германці — друзі індіанців. Нехай червоношкірі воїни розплющать очі й подивляться на Вбивчу Руку, який стоїть перед ними! Хіба на його поясі висить хоч один індіанський скальп? Хіба його одяг прикрашає волосся ваших братів? Хто назве ім’я родича, чию кров пролив Вбивча Рука? Він лежав у лісі разом зі своїми друзями і дивився, як воїни ракурро курили люльку миру з його блідолицими ворогами, але не помстився. Він зловив Ма-Рама, сина великого вождя То-Кей-Хуна, але не вбив його, а повернув зброю і привів до вігвама батька. У гірській долині шестеро синів ракурро чекали на Вбивчу Руку в засідці, щоб схопити його і позбавити життя. Він мав право вбити їх, але не зробив цього, а лише зв’язав одного з них, щоб побратими могли знайти і розв’язати його. Хіба Вбивча Рука не міг піти за воїнами, які пішли в гори, вбити багатьох із них і осквернити могилу великого вождя? Хіба він не допоміг команчам, які гналися за блідолицими, що вбили вартового і вкрали золото? Тепер Вбивча Рука зібрав душі команчів на білому аркуші і може їх знищити, розсіяти по прерії, так що жодна з них не увійде в Країну вічного полювання. Але він не зробить цього, як і не підкине до сонця усі інші коштовності ракурро, щоб вони ніколи більше не повернулися на землю. Ні, Вбивча Рука бажає викурити люльку миру і стати братом ракурро, чиї вожді відважні, мудрі і справедливі і чиї воїни не знають страху перед ворогом. На знак своєї дружби він готовий пити дим миру.