Жоден м’яз не здригнувся на закам’янілих обличчях індіанців, жодним зітханням, жодним порухом не видали вони свого хвилювання. Я встав і вийшов з кола, щоб не чути, як ракурро радитимуться. Це була нелегка справа, адже йшлося про долю їхніх вождів, вони не могли віддати їх на смерть, бо покрили б себе ганьбою. Рішення ухвалювала рада з вибраних воїнів. Вони радилися дуже довго. Я відійшов якомога далі, сів і приготувався терпляче чекати. Нарешті троє старійшин наблизилися до мене і сіли навпроти.
— Наш білий брат тримає вождів ракурро в’язнями у своєму вігвамі?
— Саме так.
— Вожді команчів порушили закон, і Вбивча Рука має право вбити їх. Але він не забере у них життя. Він віддасть їх воїнам ракурро, і ті будуть судити їх.
— Мої брати забули, що воїни можуть судити вождів тільки за боягузтво в бою. Тому право судити їх належить Вбивчій Руці.
— Що він збирається вчинити з ними?
— Я їх уб’ю, якщо мої гості не отримають свободу.
— Вбивча Рука знайомий з людьми, яких вважає своїми гостями?
— Так.
— Це Священне Вухо, відомий як убивця індіанців.
— Чи бачили мої брати тіло хоча б одного вбитого ним воїна ракурро?
— Ні. Але там і Віннету, вождь апачів. Його плем’я давно ворогує з команчами. Сотні воїнів відправив він до Країни вічного полювання.
— Назви мені хоч одне ім’я сина ракурро, полеглого від його руки. Апачі не воювали з ракурро.
— Це правда, не воювали, — мусив визнати старійшина. — Ім’я третього бранця нам невідоме.
— Воно відоме мені. Це людина з Півночі, яка ніколи не зазіхнула на життя чи власність синів червоношкірих скво.
— Все це правда, але ми ж не можемо дати свободу полоненим. Але, якщо Вбивча Рука вб’є вождів, він загине біля стовпа тортур разом із тими, кого він назвав своїми гостями.
— Мої брати жартують, — відповів я. — Хіба хтось із вас захоче напасти на Вбивчу Руку? Хіба ви забули, що в його рушниці заховані душі всіх ракурро?
Індіанці розгубилися. Однак на їхніх обличчях не було ненависті або злості. За індіанськими поняттями про честь я поводився мужньо, тому для них не було ганьби в тому, що вони вели зі мною переговори.
— Нехай наш блідолиций брат почекає, поки ми не повернемося, — сказали вони і знову пішли радитися.
Цього разу вони радилися не більше ніж півгодини. Ті ж троє старійшин, наблизившись до мене, сказали:
— Ми даємо свободу Вбивчій Руці і його гостям на одну четверту частину сонця!
Отже, ракурро згадали про старий індіанський звичай і вирішили відпустити бранців на свободу на шість годин, а потім влаштувати на них полювання, в якому візьмуть участь всі воїни племені. Вчинивши так, вони рятували своїх вождів, у нас же часу було занадто мало, щоб утекти далеко. Войовничих команчів чекала весела розвага, і вони, напевно, вже передчували солодкі миті майбутнього переслідування. Однак ми мали право поїхати з їхнього стійбища ще увечері і скакати всю ніч, поки переслідувачі нишпоритимуть у темряві навмання. Було б нерозумно не погодитися на такі умови, але я таки вирішив поторгуватися.
— Вбивча Рука згоден, але з умовою, що його гостям повернуть зброю.
— Вони її отримають.
— А також усе, що в них забрали.
Мені йшлося насамперед про цінності, які мав з собою Бернард, адже я не знав, чи їх у нього забрали.
— Усе!
— Моїх білих гостей схопили, хоч вони не зробили нічого поганого. Вожді ж повинні отримати свободу, а вони намагалися вбити мене. Такий обмін несправедливий.
— Чого ще вимагає наш білий брат?
— За удар ножем вожді дадуть нам трьох коней, яких я сам виберу з табуна. Їм же я залишу трьох наших.
— Мій брат хитрий, як лисиця. Він знає, що його коні втомилися, але хай буде так, як він того хоче. Коли Вбивча Рука звільнить вождів?
— Вони будуть вільні тієї ж миті, коли ми покинемо стійбище червоношкірих братів.
— Чи поверне він нам душі, зачаровані на білому листку і заховані у рушниці?
— Вбивча Рука дає слово, що не вистрілить їх у повітря.
— Нехай Вбивча Рука їде куди хоче. Він великий воїн і такий же хитрий, як і сильний. Напевно, розум вождів застилав туман, коли вони погодилися викурити з ним люльку миру. Хуґ!
Тепер торги завершилися, і я міг піти. Я повільно йшов крізь стрій червоношкірих до вігвама, де на мене чекали друзі. Щойно я переступив поріг, вони відразу зрозуміли, що я домігся свого, однак мовчки дивилися на мене.
— І що? — не витримавши, запита впершим Бернард.
— У вас забрали коштовні камені й цінні папери?
— Ні. А що?
— Бо тоді вам би їх повернули. Нам дали свободу на шість годин!
— Свобода! — Боб застрибав на одній нозі, як хлопчисько, але за мить його радість як рукою зняло. — Тільки на шість годин? А потім індіанці знову схоплять маса Бернард і Боб?
— Так, — сказав Сем. — Це більше, ніж те, на що ми могли сподіватися. Адже ми добряче влипли! За шість годин далеко не підеш, особливо пішки. А що з моєю Тоні?
— Ти отримаєш її і все, що тобі належить, так само, як і Віннету. Решта коней дуже втомилися, і хоч не хочеться залишати їм мого мустанга, я домовився, що сам виберу трьох коней з табуна.
— Чарлі, який же ти розумний! — засміявся Сем. — Цілих шість годин часу і п’ять свіжих коней! Цього цілком вистачить, щоб утекти від червоношкірих. Сподіваюся, ти не вибереш на радощах старих козлів замість коней.
Тепер мені довелося коротко розповісти про все, що відбувалося в останні години. Я ще не встиг завершити, коли зовні почулося невиразне бурмотіння. Я визирнув із вігвама й побачив стару, яка готувала для мене їжу.
— Нехай блідолиций іде за мною, — покликала вона.
— Куди?
— Я проведу його до Ма-Рама.
Це була дивна пропозиція. Я попередив своїх друзів і пішов за старою. У вігвамі, де жили вожді, на мене чекав верхи на коні Ма-Рам. Поруч стояв мій мустанг.
— Нехай мій білий брат їде за мною, щоб вибрати собі коней!
Так-от у чому річ! Я скочив у сідло й поїхав за Ма-Рамом до прерії, де індіанці пасли невеликий табун коней. Юнак спритно накинув ласó на темного жеребця і підвів його до мене.
— У прерії немає кращого коня, ніж цей. Ма-Рам отримав його від батька і дарує його Вбивчій Руці за те, що він не забрав у нього скальп.
Такий справді королівський подарунок був для мене несподіванкою. На такому жеребці мене ніхто не наздожене! Я подякував юнакові й вибрав коней для Бернарда і Боба. Віннету і Сем, наскільки я їх знав, нізащо не погодилися б віддати своїх коней.
На зворотному шляху Ма-Рам зупинився біля свого вігвама й запросив мене увійти. Я прийняв його запрошення і пройшов усередину, де мене пригостили прісним хлібом, який чудово вміють пекти індіанці і який вважається у них ласощами. Уже прощаючись, я побачив темнооку дівчину, ту саму, що вранці визирала з вігвама, коли я зіткнувся зі своїми вартовими. Зараз вона чіпляла до мого сідла торбу з їжею. Зауваживши мене, дівчина зашарілася.
— Хто ти, чарівна дочко ракурро?
— Я — Чисте Джерело, дочка вождя. Прошу тебе прийняти мій дар на знак вдячності за те, що ти зберіг життя моєму братові Ма-Раму.
Я простягнув руку дівчині.
— Нехай великий Маніту подарує тобі багато щастя і багато сонць, прекрасна квітко прерії. Твої очі ясні, а чоло чисте, нехай же й життя твоє буде ясним і чистим.
Коли я повернувся до друзів, усі були захоплені жеребцем.
— Чарлі! — вигукував Сем. — Він може навіть зрівнятися з моєю Тоні, тільки хвіст у неї коротший, а вуха довші. Тепер у нас є все, індіанці принесли. Нам час у дорогу, а там подивимося, чия візьме. Старий Сем ще покаже червоношкірим, на що він здатний.
Коли все було готове до від’їзду, ми зняли пута з наших бранців.
— Маса, швидше! — квапив нас Боб. — Їдемо звідси, щоб індіанець не зловити нас усіх знову. Боб не хотіти, щоб його засмажити і з’їсти.
Вожді ракурро навіть не ворухнулися, поки ми не вийшли з вігвама. Ми сіли на коней і помчали по стійбищу, яке, здавалося, вимерло. На очі нам не потрапив жоден індіанець, хоча, без сумніву, все плем’я спостерігало за нами. Мені здалося, що з-за шкури, яка закривала вхід до вігвама Рогатого Бика, визирають дві пари темних очей. Не менше ніж сотня сердець нетерпляче стукали, чекаючи, коли буде дозволено кинутися за нами навздогін, але два серця бажали нам щастя й успіху!