— Так.
Я отримував насолоду, спостерігаючи за їхніми розлюченими обличчями.
— Блідолиций пес повинен померти!
Із цими словами ватажок схопився за рушницю, єдину на них усіх, у решти червоношкірих були тільки луки і стріли.
— Зупиніться! Індіанські воїни загинуть раніше, ніж ти встигнеш підняти рушницю. Я не боюся восьми індіанців. До того ж я знаю, що воїни команчів не заподіють мені зла, якщо я скажу їм, де ще сьогодні вони зможуть побачити Віннету, Священне Вухо і ще одного блідолицього, який утік зі стійбища.
— Уфф! Де?
— Он там стоять Віннету і Священне Вухо, — відповів я, вказуючи на озброєних вождя апачів і старого вестмена, які вийшли з-за скелі. — Ще один білий і негр у вас за спиною.
Мої товариші прицілилися, а я відскочив за величезну кам’яну брилу і скерував штуцер у груди ватажка команчів.
— Нехай червоношкірі воїни зійдуть із коней, — наказав я. — Тепер вони наші полонені.
Звичайно, їх було більше, але ми застали їх зненацька, до того ж їхні луки і стріли нічого не вартували проти наших п’яти рушниць. Тому не дивно, що ватажок повільно опустив свою рушницю й запитав:
— Хіба мій білий брат не бачить, що воїни команчів не ступили на стежку війни?
— І попри це, хотіли вбити мене! Але білий воїн не прагне крові червоношкірих братів, нехай вони зійдуть із коней і викурять з нами люльку миру.
Індіанці не зразу послухалися — у прерії часто обман вважається не зрадою, а доказом особливої хитрості, — тому команчі побоювалися підступу.
— Як звати мого білого брата?
— Вбивча Рука.
— Уфф! Ми віримо тобі. Нехай мої брати зійдуть із коней!
Індіанці спíшилися і сіли біля мене, ватажок дістав люльку. Мої товариші також сіли в коло. Дотримуючись ритуалу, люльку передавали з рук у руки. Бернард Маршалл, який не розумівся на тонкощах індіанської дипломатії, помилково простягнув люльку Віннету, але той відкинув її.
— Вождь апачів сидить поруч із команчами тільки тому, що мій брат Вбивча Рука хоче помиритися з ними, — промовив він, пояснюючи свою відмову. — Але апач не прийме люльку з їхніх рук. Поки команчі сидять з моїми білими друзями, вони в безпеці, але нехай стережуться зустрічі з Віннету, коли розсіється дим миру. Вождь апачів відправить їхні душі в Країну вічного полювання.
Бернард міг би передбачити таку відповідь. Команчі вдавали, що не почули слів Віннету. Я звернувся до ватажка:
— Мої червоношкірі брати переслідували двох блідолицих зрадників? — поцікавився я.
— Мій брат уже знає про це!
— Так. Але я не знаю, чи вдалося вам зловити їх.
— Злий дух допомагав їм: блідолиці собаки втекли за межі країни команчів і знайшли притулок у наших ворогів. Воїни команчів мусили повернутися ні з чим.
— Але як їм, пішим, вдалося втекти від погоні?
— Блідолиці злодії вкрали в команчів коней.
— Хіба у воїнів команчів немає очей, щоб бачити конокрада, і немає вух, щоб почути його кроки?
— Воїни команчів співали поминальні пісні на могилі вождя, а коли повернулися до коней, то знайшли вартових убитими, а два найкращі скакуни зникли.
Негідники були розумні й обрали єдиний можливий шлях до порятунку. З незвичайною зухвалістю вони вирушили в гори за загоном команчів і вкрали коней. Морґанам справді не бракувало сміливості. До таких супротивників не можна було ставитися зневажливо. Слід було зловити їх, навіть якби довелося задля цього ганятися за ними по всіх Сполучених Штатах, тому зустріч із команчами була дуже доречною.
Індіанці пробули біля нас зовсім недовго й незабаром зібралися в дорогу.
— Де мої червоношкірі брати востаннє бачили сліди блідолицих зрадників? — запитав я ватажка, перш ніж він скочив на коня.
— За два сонця шляху звідси. Мій брат переслідує їх?
— Коли ми наздоженемо їх, вони загинуть.
— Уфф! Білий чоловік ніби читає думки команчів. Нехай їде на захід, через одне сонце шляху він побачить велику долину. У її північній частині він знайде місце, де блідолиці зрадники розпалили багаття, звідти нехай іде через гори, до води, що тече на захід. І далі вздовж її берега. Дорогою він ще два рази знайде сліди багать білих людей. Там починаються землі навахо, і нам довелося повернутися.
— На якій відстані від зрадників були мої червоношкірі брати, коли мусили повернутися?
— Ми відставали від них на півсонця. Але на нашому шляху трапилися вігвами ворогів, у яких знайшли притулок блідолиці.
— Воїни команчів виконали свій обов’язок. Скажи То-Кей-Хунові, що Віннету, Священне Вухо й Вбивча Рука наздоженуть блідолицих брехунів та вбивць і покарають їх за всі злочини. Ще я прошу передати Ма-Рамові, що пам’ять про нього живе у серці Вбивчої Руки. Нехай і він не забуває блідолицього брата.