— Вождь апачів Віннету переслідуватиме команчів?
— Ні. Він ваш ворог, це правда, але сьогодні його брати викурили з команчами люльку миру, тому він дозволить їм піти.
Індіанці сіли на коней і поїхали своєю дорогою, ми теж рушили далі, тепер нам слід було їхати на захід. Вони повезли на схід звістку про те, що зустріли нас, а ми взяли з собою на захід упевненість у тому, що зловимо Морґанів.
Ми справді знайшли всі прикмети, які нам описали команчі. А оскільки апачі жили в мирі з навахо, Віннету міг поїхати разом з нами. Від навахо ми довідалися, що втікачі побували у них, але поїхали того ж дня, розпитавши про найкоротший шлях до озера Моно. Морґани значно випереджали нас, проте' ми сподівалися наздогнати їх.
На широкій рівнині, якою ми їхали до Сьєрра-Невади, всюди виднілися сліди стад бізонів. Уже багато днів ми харчувалися в’яленим м’ясом, і навіть мені, людині дуже невибагливій щодо їжі, дуже хотілося свіжого печеного м’яса.
Тож я відхилився від нашого маршруту праворуч, до буйної рослинності, де, мабуть, була вода. Я взяв із собою Бернарда, якому ще ніколи не доводилося полювати на бізона. Наближався полудень, у цей час бізони поспішають до водопою, щоб не тільки втамувати спрагу, але й скупатися, а потім влягтися на березі та пережовувати жуйку.
Я не помилився: вдалині справді повільно брело невелике стадо. На жаль, вітер дув від нас, і тварини вмить кинулися тікати. Ми пустили коней навскач, і тут я нарешті зміг сповна оцінити жеребця, подарованого мені Ма-Рамом. Він мчав уперед легко, немов летів, зовсім не відчуваючи моїх двохсот із гаком фунтів ваги. Бернард безнадійно відстав, а я тим часом вирішив скористатися не рушницею, а ласó, щоб заодно перевірити, наскільки кінь об’їжджений і привчений до різних способів полювання.
Я наздогнав стадо неподалік чагарів. Це був бик із трьома коровами. Я вибрав наймолодшу — м’ясо з неї мало бути значно м’якшим і смачнішим, ніж з інших корів. Відбивши корову від стада, я накинув на неї ласó. Мій кінь поводився зразково. Коли ласó просвистіло в повітрі, він круто розвернувся на задніх ногах і вперся в землю копитами, всім тілом подаючись вперед. Петля затягнулася на шиї корови, від різкого поштовху мій скакун присів на задні ноги, але втримався на місці. Корова впала, я зістрибнув з коня і перерізав їй горло. Кінь стежив за кожним моїм рухом. Я підійшов до розумної тварини, погладив її по шиї, а кінь у відповідь вдячно потерся головою об моє плече.
Я витягнув ніж, щоб оббілувати здобич, і тільки тепер до мене під’їхав Бернард.
— Запізнився, — засмутився він. — Чарлі, може, я вб’ю ще одну?
— Нам вистачить і цієї. Краще допоможи мені.
Бернард зістрибнув з коня й допоміг мені перевернути корову на другий бік. На задній її нозі виразно виднілося випалене розпеченим залізом клеймо.
— Чарлі! — здивувався Бернард. — У твого бізона є господар?
— Уяви собі, є, — відповів я посміхаючись. — У цих краях іноді можна зустріти ранчеро, які розводять худобу.
— А ми мали право вбити цю корову?
— Так. У цих місцях нікому не спаде на думку розводити худобу задля м’яса: цінуються тільки шкури. Тому тут кожен подорожній може вбити одну тварину, але шкуру мусить повернути власникові.
— А де ми його знайдемо?
— Його зовсім не обов’язково шукати. Дорогою ми натрапимо на якесь ранчо і повідомимо, де залишили шкуру. Кожної осені господарі виїжджають у прерії забивати худобу і дуже часто під гарячу руку вбивають кілька чужих тварин. У таких випадках ранчеро теж розраховуються шкурами.
Корова лежала за кроків п’ять від заростів. Я говорив, орудуючи ножем, і надто пізно почув, як щось просвистіло в повітрі. Бернард скрикнув. Обернувшись, я побачив, що на нещасного Бернарда накинули ласó і тягнуть його в кущі.
Схопивши рушницю, я кинувся навздогін за невідомим вершником у мексиканському костюмі, який галопом тікав і тягнув за собою бідного Бернарда.
Роздумувати було ніколи, людині, яку тягнуть по землі, загрожує жахлива смерть. Піднявши флінт, я прицілився в коня мексиканця і натиснув на курок. Тварина похитнулася, зробила ще кілька кроків і впала. Вона скинула з себе вершника, але той підвівся і, побачивши мене, кинувся тікати.
Я не міг наздоганяти його, бо спершу слід було допомогти Бернарду. Ласó так сильно стягнуло йому руки, що він не здатен був поворухнутися. Я розв’язав його й побачив, що він не дуже постраждав. Щойно я попустив пута, як Бернард схопився на рівні ноги, видно було, що він цілий.