Ворота замкнули на засув, і тепер ми справді не могли втекти, але водночас і наймиліший дон Фернандо опинився в наших руках. Коней поставили біля плоту. Принесли три стільці, посередині сів дон Фернандо, а по боках від нього зайняли місця сеньйора Еулалія та сеньйорита Альма. Нас поставили перед лицем «високого суду», а навколо вишикувалися пастухи.
— Спершу я запитаю, які ваші імена. Як тебе звати? — звернувся ранчеро до негра.
— Боб, — відповів той.
— Відповідне ім’я для негідника. А тебе як звати?
— Віннету, — спокійно відповів мій червоношкірий брат, якого теж тішило те, що відбувається.
— Віннету? Ти вкрав це ім’я, адже так звуть знаменитого вождя апачів. А тебе?
— Маршалл.
— От бачиш, у нього таке саме прізвище, як у дона Аллана, — скоромовкою випалила сеньйорита.
— Нічого дивного, звичайне прізвище для янкі, — зауважив ранчеро. — До того ж вони змінюють імена мало не щодня. А тебе?
— Священне Вухо.
— Твоє ім’я теж крадене, так звуть відомого мисливця і вбивцю індіанців. А тебе?
— Вбивча Рука.
— Та ви не просто розбійники, а й нахабні брехуни! Ви привласнили собі чужі імена!
Я виступив на кілька кроків вперед і став поряд із тим пастухом, якому вранці спало на думку накинути ласó на Бернарда. Без сумніву, він заслуговував покарання.
— Ми не брешемо. Якщо вам потрібні докази, я готовий їх надати.
— Де ж вони?
Тієї ж миті мій кулак упав на голову пастухові, і той звалився на землю, не видавши ні звуку.
— Оце і є знаменитий удар Вбивчої Руки!
— Тримайте мене, я вмираю, мені погано! — скрикнула сеньйора Еулалія, заломила руки і впала на груди найдобрішого дона Фернандо.
Той хотів скочити на ноги, але його найсолодша ноша міцно вчепилася за нього й не давала поворухнутися. Єдине, що йому залишалося, — викрикувати прокльони й погрози, і тут його підтримала сеньйорита Альма.
Мексиканці — чудові воїни, коли вони на коні, але в пішому бою — це нікудишні бійці. Пастухи не були винятками із цього загального правила. Розгубившись, вони дивилися на нас. Мої ж товариші після мого удару схопилися за рушниці, готові боротися.
— Не лякайтеся, сеньйори, — спробував я заспокоїти господарів, — ми не завдамо вам шкоди. Між нами виникло невелике непорозуміння, яке слід негайно виправити.
Я підійшов до їхніх стільців і вклонився.
— Донно Еулаліє, я завжди вважав себе прихильником краси й рідкісних жіночих приваб. Прошу вас, прокиньтеся й подаруйте мені ласкавий погляд.
Донна Еулалія манірно зітхнула, розплющила свої очі кольору базиліку і спробувала кокетливо посміхнутися, але на її пожовклому обличчі проступали радше розгубленість і тривога.
— Прекрасна донно, згадайте, як у стародавні часи дами судили лицарів, і ті корилися їхнім вирокам. У суперечці з нами дон Фернандо представляє потерпілу сторону, тому не зможе справедливо судити нас. Ми просимо його надати право вирішувати, хто правий і хто винен, вам, у ваші ніжні руки, і сподіваємося, що ви настільки ж добра, як і прекрасна, і засудите лише справжніх злочинців.
— Ви справді цього бажаєте, сеньйоре? — кокетливо спитала вона голосом, який звучав так, ніби її голосові зв’язки натирали щітками для підлоги.
— Так, ми звертаємося до вас цілком серйозно. Звичайно, наша зовнішність і близько не відповідає очікуванням такої вимогливої дами, як ви, але будьте поблажливі, бо ми вже багато місяців подорожуємо Диким Заходом. До того ж найкращою прикрасою жінки, як відомо, є доброта, тож ми сподіваємося на те, що ви почуєте нас.
— Ви справді ті, за кого себе видаєте?
— Справді!
— Ви чуєте, доне Фернандо де Венанґо де Ґаяльпа? Ці сеньйори просили мене судити їх. Ви знаєте, що я не стерплю ніякого опору. Ви нічого не маєте проти?
— Будь ласка, судіть, сеньйоро Еулаліє, — погодився ранчеро з доволі роздратованою міною, але відчувалося, що він не наважиться заперечити цій жінці, а крім того, він тішився, що йому випала можливість перевести подих. — Я впевнений, що ви засудите їх до шибениці.
— Якщо вони це заслужили, доне Фернандо-і-Колона де Молінарес! Я готова вислухати вас, — звернулася вона до мене.
Я скористався її прихильністю і почав:
— Уявіть, донно Еулаліє, що ви багато днів подорожуєте по прерії, смертельно втомилися й падаєте з ніг від голоду. І раптом бачите корову. Чи дозволяється вам убити цю тварину за умови, що шкуру залишите власникові?
— Звичайно, дозволяється, так велить звичай.
— Не завжди і не всюди… — спробував втрутитися ранчеро, але сеньйора обірвала його: