Сеньйори сіли за стіл і вели з нами милу бесіду, поки стара негритянка поралася біля плити й подавала обід. Я зауважив, що вони постійно згадували «сеньйора Аллана», мабуть, сеньйорита Альма мала на нього недвозначні плани і ще досі не забула про нього.
Їжу подавали типово мексиканську: яловичина з червоним від перцю рисом, тортільяс — спеціальні коржі зі щедро присмаченою часником м’ясною начинкою, овочі з цибулею, майже чорна від перцю баранина, курчата з цибулею і часником і наостанку — вирізка з солодким перцем. Не дивно, що під кінець обіду весь рот у мене аж горів від перцю, горло — від цибулі, а шлунок — від часнику.
Звичні до таких бенкетів дами з насолодою поглинали страви, запиваючи їх тією ж настоянкою. Після обіду викурили обов’язкові цигарки, а нашому Бобові один з пастухів відніс його порцію надвір, до почастунку додали і склянку настоянки.
Про продовження подорожі того ж дня не могло бути й мови. Сеньйорита Альма ні на крок не відходила від добродушного Бернарда, а я сповна розплачувався за свої необачні лестощі. Якщо раніше сеньйора Еулалія була схожа на фурію помсти, то тепер кожним своїм словом вона намагалася виявити до мене симпатію. Дізнавшись, що моє справжнє ім’я — Карл, вона спершу назвала мене «сеньйором Карлосом», а далі нагородила ще й титулом «дон Карлос», а коли Бернард розповів історію наших невдач, я відразу втратив усі свої титули і став просто «любим Карлосом». Коли ми вставали з-за столу, вона розпитувала «свого любого Карлоса», що він збирається привезти з подорожі додому, своїй нареченій. Я, звичайно ж, зрозумів, що за цими хитрощами криється намагання довідатися, чи я, бува, не одружений, тож чесно відповів їй, що нічого нікому не збираюся везти з подорожі, бо я чоловік самотній. Щоб не заважати їй виконувати численні домашні обов’язки, я сказав, що піду надвір, подивлюся, як там справується Боб біля наших коней.
Боб лежав на животі й безпорадно водив по землі руками і ногами, видаючи такі страшні звуки, ніби грав на якомусь екзотичному інструменті музику Ваґнера.
— Бобе! — покликав я, і він підняв голову.
— О маса, маса!
— Що з тобою?
— О, маса! Боб з’їсти все, і тепер вогонь у живіт. Боб — як пічка. Маса помогти Боб, бо Боб померти!
Це були наслідки надмірно перченого, приправленого цибулею й часником обіду. Боб випив усю настоянку, яку йому дали. Слід було допомогти йому чимшвидше, бо він мав такий вигляд, ніби от-от помре.
— Ти мусиш чогось такого випити, що полегшить твій біль, а як ні, то буде ще гірше, мій бідний Бобе! Що тобі здається кращим: молоко, вода чи базилікова настоянка?
Він подивився на мене вдячним поглядом.
— Маса, молоко і вода не допомогти. Хіба настоянка. О, бідний Боб!
— Тоді біжи до донни Еулалії і скажи їй, що ти помреш, якщо вона не дасть тобі ще настоянки!
Він помчав, куди було сказано, і справді через деякий час повернувся, тримаючи в руках півпляшки настоянки. Отже, йому віддали всі запаси. Це мене здивувало.
— Міс Еулалія не хотіти давати настоянка, але Боб сказав, що маса Чарлі його послав, тоді міс Еулалія дати вся настоянка!
— Ну то пий, це тобі допоможе!
Вечеряли знову в «кімнаті». Сеньйора сиділа біля мене. Під час розмови вона шепнула мені на вухо:
— Доне Карлосе, мені конче треба поговорити з вами віч-на-віч.
— Я до ваших послуг, сеньйоро.
— Я мушу розповісти вам одну таємницю.
— Яку?
— Тільки не тут. Після вечері приходьте до трьох платанів, які ростуть за огорожею.
Отже, мені призначили побачення! Звичайно, я міг би відмовитися під будь-яким слушним приводом, але з цікавості прийняв запрошення. І не пошкодував.
Під час вечері коней загнали у двір, і ворота були ще відчинені, коли я виходив. Я підійшов до платана і ліг на траву. Але незабаром мені довелося знову підвестися, бо з’явилася донна Еулалія.
— Дякую вам від усього серця, доне Карлосе, — почала вона, — за те, що ви погодилися приділити мені трохи уваги. Мені треба розповісти вам одну таємницю. Напевно, я могла б сказати про це й вашим товаришам, але обрала вас, тому що…