— Дуже вдячний, донно Ельвіро, — відповів я, влаштовуючись на краєчку стільця, який заскрипів під моєю вагою.
— Ви виявили бажання зайняти апартаменти у нас?
— Саме так.
— Звичайно ж, я не проти. Я бачу, що ви ввічливий чоловік, а зовнішність не дуже важлива для чоловіка. Ви бували в Іспанії?
— Так.
— А це я намалювала карту моєї батьківщини — як вам?
Вона простягла мені не дуже ретельно скопійовану карту, накреслену олівцем на прозорому папері.
— Дуже детальна карта, донно Ельвіро де Ґонсалес!
Господиня сприйняла мою похвалу як щось само собою зрозуміле.
— Так, ми, жінки, зуміли нарешті зрівнятися у правах з чоловіками і не лише проникнути у таємниці науки, а й перевершити чоловіків у створенні мистецьких шедеврів. Подивіться уважно на ці два ескізи. Вони досконалі! Яка грандіозність зображення об’єкта, яка свобода ліній, правильне зображення світла і тіні! Я чула, що ви розумієтеся на мистецтві, тому дозвольте мені ще раз перевірити вас. Що тут зображено?
Тут я мусив би зазнати поразки, якби донна Ельвіра не дала мені підказки своїми словами про «грандіозність зображення об’єкта», тож я випалив:
— Морський змій!
— Правильно, сеньйоре. Зізнаюся, досі ще ніхто не зміг відповісти на це питання, бо ніхто ще не бачив морського змія, але якщо вчений може думкою міряти простір, то чому б художникові не проникнути у форму того, чого ніхто не бачив?
— А цей рисунок?
— Це горила.
— Правильно! Ви — найрозумніший чоловік з усіх, які приходили сюди, ще ніхто не впізнав так швидко морського змія й горилу. Ви можете здобути найвищий академічний ступінь!
Гордощі за себе після цих її слів справили на мене враження, як і переперчені, з надміром цибулі й часнику страви сеньйори Еулалії. Геніальна сестра Еулалії показала на стіл біля дверей і промовила:
— Я царюю у своєму будинку, хоча й не опускаюся до того, щоби вдаватися у грошові тонкощі ведення господарства. Ось там лежать перо, чорнило і книга. Впишіть своє ім’я туди.
Я зробив, як вона звеліла, але спершу запитав:
— Чи можу я вписати також моїх друзів?
— Хіба ви не один?
— Ні.
— А хто ваші друзі?
— Зі мною мій чорний слуга на ім’я Боб.
— Звичайно! Як же я сама не подумала, що людина, яка з першого погляду впізнає морського змія, не може подорожувати без лакея! Однак слуг зазвичай не вписують в книгу постояльців.
— Зі мною ще Віннету, вождь апачів.
Вона подивилася на мене здивовано.
— Той самий знаменитий Віннету?
— Той самий.
— Я мушу побачити його. Ви неодмінно познайомите нас. Записуйте його у книгу!
— Ще один вестмен на ім’я Священне Вухо…
— Той, кого називають приборкувачем індіанців? — перебила вона мене.
— Саме він, донно Ельвіро.
— Вписуйте і його. Я бачу, ви подорожуєте в чудовому товаристві.
— З нами ще містер Бернард Маршалл, ювелір із Луїсвілла, штат Кентуккі.
Донна Ельвіра мало не зірвалася з місця.
— Та невже ж таки? Ювелір Маршалл із Кентуккі?
— Його брат на ім’я Аллан мав щастя зупинятися у вашому готелі місяців два тому.
— Тож я правильно подумала! Записуйте і його негайно, сеньйоре! Звичайно, розкішних апартаментів у нас немає, але ви отримаєте найкращі кімнати і, сподіваюся, будете задоволені. Сьогодні запрошу вас усіх на вечерю до себе в салон!
— Дякую вам, донно Ельвіро. Запевняю, що дуже тішуся тим, як тепло ви нас зустріли. Свої подорожні нотатки я друкую в газетах, і можете не сумніватися, що всі читачі дізнаються, яке чудове місце — готель «Вальядолід».
— Буду вам дуже вдячна, хоча й не уявляю вас за письмовим столом. Якщо маєте ще якесь бажання, скажіть мені, і я намагатимуся виконати його.
— Спасибі, донно Ельвіро, я не маю більше прохань. Але дозвольте поставити вам кілька запитань.
— Питайте, — погодилася вона.
— Аллан Маршалл уже поїхав?
— Так, майже два місяці тому.
— А куди?
— На копальні в околицях Сакраменто.
— Він вам писав звідти?
— Тільки один раз. Повідомив, куди надсилати листи, які прийдуть на його ім’я.