— Ви ще пам’ятаєте адресу?
— Звичайно. Він дав адресу мого знайомого, містера Гофлі з Єллов-Вотер-Ґраунд. Він возить золотошукачам усе потрібне.
— Алланові приходили листи після його від’їзду?
— Кілька, і я відсилала їх йому при першій же нагоді. А зовсім нещодавно до мене зазирнули його знайомі, з якими він веде торговельні справи. Вони хотіли поговорити з ним, і я пояснила їм, де шукати містера Маршалла.
— Коли виїхали ці двоє знайомих?
— Стривайте… Тільки вчора вранці.
— Один з них молодий, а другий — трохи старший, але зовні вони дуже схожі між собою?
— Так, здається, батько і син. Мені рекомендувала їх моя сестра.
Я кивнув і сказав:
— Ви маєте на увазі донну Еулалію з ранчо дона Фернандо де Венанґо?
— Ви з ними знайомі?
— Ми мали честь відвідати їх. Однак я не зважився просити вашу сестру рекомендувати нас вам, донно Ельвіро.
— Як це неймовірно! Розкажіть же мені все щонайдетальніше!
Я розповів їй історію нашого знайомства з донною Еулалією, проте все ж дозволив собі пропустити деякі деталі. Господиня уважно вислухала мене, а коли я закінчив, сказала:
— Дякую вам, сеньйоре. Маю зізнатися, що ви — перший німець, який уміє поводитися у присутності іспанської донни. Буду рада бачити вас і ваших товаришів увечері. Я заздалегідь повідомлю вас про час вечері. До побачення.
Я зігнувся в шанобливому поклоні, який міг видатися кумедним, зважаючи на мій вигляд, і вийшов за портьєру. Коли я повернувся в зал, слуги позирали на мене значно ввічливіше, ніж доти, а Ґусті Еберсбах тут же підбігла:
— Сусіде, вам таки щастить, бо ви зуміли зачарувати господиню. Ще ніхто не затримувався в неї більш ніж п’ять хвилин. Напевно, ви їй дуже сподобалися!
— Навпаки, — посміхнувся я, — донна Ельвіра дозволила мені залишитися тільки за умови, що я виправлюся, і заявила, що я схожий на ведмедя.
— Тут вона трохи має рацію. Ходімо до мене в кімнату, я дам вам бритву і ножиці. Вам справді треба трохи причепуритися.
— Це зайве, Ґусті, — заперечив я. — Нам зараз дадуть кімнати.
— Не вірте, сусіде. Гостей влаштовують у кімнати тільки після восьмої години і ні на секунду раніше, саме тоді мені дають розпорядження, кого й куди селити.
— Ми маємо отримати найкращі кімнати, сказала донна. Де це?
— Під самим дахом. Там найсвіжіше повітря.
Раптом пролунав гучний дзвінок.
— Це вона кличе мене, сусіде. Я мушу бігти, бо якщо вона дзвонить у такий незвичний час, то щось серйозне.
Ґусті побігла до господині, а я підсів до моїх друзів. Всі відвідувачі зацікавлено поглядали на нас, що й не дивно: Віннету завжди привертав до себе увагу, а відсутність вух у маленького Сема свідчила про те, що ця людина пережила не одну пригоду.
— Що ти з’ясував? — запитав мене Бернард.
— Аллан виїхав два місяці тому і лише раз надіслав повідомлення з Єллов-Вотер-Ґраунд. Твої листи переправили йому туди.
— А де цей Єллов-Вотер-Ґраунд?
— Наскільки я пам’ятаю, це вузька долина поблизу Сакраменто. Там знайшли багате родовище золота, але потім жила вичерпалася, і золотошукачі подалися до верхів’я річки. Але найголовніше — Морґани пішли слідом Аллана.
— Може, Аллан щось тут залишив?
— Я про це не питав.
— А треба запитати.
— Для цього незабаром буде нагода. Вона збирається запросити нас усіх на вечерю.
— О, це дуже мило! До того ж у мене буде час відвідати банк, з яким ми вели справи, і спробувати там довідатися хоча б щось про Аллана.
Нашу бесіду перервала Ґусті, яка повернулася від господині.
— Мене покликали через вас, сусіде, — сказала вона. — Вечеря буде о дев’ятій, а вам уже зараз можна заселитися в найкращі кімнати, в яких зазвичай зупиняються тільки родичі господарів.
— Кімнати? Я думав, тут такого немає.
— Тут і справді немає, але позаду є ще добудова з кількома приміщеннями.
— Це в них жила сеньйорита Альма?
— Здається, так, принаймні мені розповідали про це, але сама я тоді ще не працювала тут.
— А чи не розповідали тобі, що приблизно тоді ж тут зупинявся такий собі містер Аллан Маршалл?
— Так, звичайно. Всі слуги досі про це пліткують. Кажуть, що сеньйорита Альма просто переслідувала його і мало не вішалася на шию, але юнак витримав облогу. Ходімо, я покажу вам ваші кімнати.
Ми підвелися й пішли слідом за нею. Обидві кімнати, які ми отримали, виглядали справді набагато краще, ніж усі інші в цьому «готелі». Одну з них отримали Віннету і Сем, а другу — я з Бернардом. Боб мав окрему кімнату.
Ґусті принесла нам бритви, ножиці, гребінці, щітки та все необхідне, щоб ми хоч трохи опорядили себе та не скидалися на голодранців. Незабаром ми вже могли вийти на вулицю, не побоюючись, що на нас показуватимуть пальцями роззяви.