Ми повернулися до струмка й побачили «намет», тобто курінь, прикритий старою повстяною попоною. У кожному з чотирьох кутів була яма, яку, здається, використовували як сховок. Баллер розкопав землю в кутку куреня й витягнув подерту кольорову хустку, розгорнув її і простягнув мені два листи. Я хотів узяти їх, але він спритно відсмикнув руку.
— Вибачте, сер, але спершу гроші.
— Дайте мені хоча б спочатку прочитати адресу, щоб переконатися, що це саме те, що мені треба.
— Згоден. Я покажу вам конверти, але не торкайтеся до них руками.
Він тримав листи перед нами, поки ми читали. Листи були адресовані батькові Бернарда, бо Аллан не знав, що батько вже мертвий.
— Добре, — сказав я, — Бернарде, дай йому гроші.
Той послухався, хоч і не міг зрозуміти, чому він повинен викладати п’ятдесят доларів за крадені листи. Задоволений Баллер взявся загортати банкноти в ту ж хустку, як раптом щось блискуче вивалилося через дірку і впало на землю; Бернард швидко нахилився і, випередивши Баллера, схопив масивний золотий годинник.
— Навіщо вам мій годинник? — обурився Баллер. — Поверніть мені його!
— Стривайте, — відповів Бернард. — Я хочу дізнатися, котра година.
— Годинник зупинився! — Баллер намагався силою вирвати годинник з рук Бернарда. — Він зламаний!
— От і добре! — зупинив його я, з силою стискаючи йому плече. — Тоді ми дізнаємося, о котрій годині він зламався.
— Це годинник Аллана! — схвильовано скрикнув Бернард.
— Он як? Як же він до вас потрапив? Відповідайте і не викручуйтеся! — гримнув я на Баллера.
— Це вас не стосується! — грубо відрізав той.
— Ви помиляєтесь, якраз стосується. Дозвольте вам представити Бернарда Маршалла, брата містера Аллана Маршалла і сина того джентльмена, якому адресовані листи, вкрадені вами. Отже, звідки у вас годинник?
— Годинник мені подарували, — витиснув із себе Баллер.
— Брехня! — вигукнув Бернард. — Золотий годинник з рубінами за триста доларів не дарують малознайомим пройдисвітам.
— Це правда. Я притримаю джентльмена, щоб він не наробив дурниць, а ти гарненько обшукай намет.
Я міцно тримав Баллера обома руками. Він намагався вирватися, але марно.
— Хто ви такі і що ви собі дозволяєте? — кричав Баллер. — Я покличу товаришів, і вас лінчують!
— Не жартуйте так, шановний, щоб часом суддя Лінч замість нас не взявся до вас. І навіть не думайте кликати на допомогу. Щойно ви крикнете, я ще сильніше стисну вам горло, — з цими словами я так стиснув пальцями його шию, що в негідника підкосилися ноги.
— Більше нічого немає, — розчаровано вимовив Бернард, обнишпоривши всі закутки намета.
— Відпустіть мене й поверніть годинник, — зажадав Баллер.
— Не поспішайте. Дозвольте, я притримаю вас ще на кілька хвилин, поки ми не вирішимо, що з вами робити. Що ти думаєш з цього приводу, Бернарде?
— Він вкрав годинник, — відповів Бернард.
— Це очевидно!
— Тож він повинен його повернути.
— Само собою!
— А покарання?
— Ми будемо милостиві до нього. Лінчування ніяк нам не допоможе. Краще нехай поверне нам і годинник, і листи безплатно.
— Безплатно? Як це?
— Дуже просто. Крім годинника й листів, він поверне нам ще й п’ятдесят вісім доларів. Ми не звірі й обмежимося цим легким покаранням. Виверни йому кишені. Сміливіше, я його тримаю!
Хоч Баллер і пручався, ми відібрали в нього гроші, які він виманив у нас, а тоді я відпустив шахрая. Відчувши себе вільним, він прожогом вискочив з куреня і помчав до кнайпи.
Ми пішли за ним і ще здалеку почули крики і лайку. Довелося прискорити крок. Наші коні стояли біля конов’язі, але Боба ніде не було видно. Переступивши поріг, ми опинилися в гущі бою. У кутку стояв Віннету, однією рукою він стискав горло Баллера, а другою, в якій виблискувала сріблом його знаменита рушниця, утримував на чималій відстані інших золотошукачів, які насідали на нього. Поруч із ним бився Сем. Важче за всіх було Бобу: в сутичці він кинув на підлогу рушницю і тепер люто розмахував кулаками і ножем. Як з’ясувалося згодом, Баллер наказав золотошукачам взяти в полон нас із Бернардом, а Сем виступив проти цього плану. А оскільки золотолови були злі ще й за Джима, а господар зрозумів, що з Семом йому не вдасться зробити спільний бізнес, то на трьох наших друзів напали і могли би вбити, якби ми вчасно не наспіли. Віннету і Сем ще трималися, насамперед треба було допомогти Бобу.
— Не стріляй, Бернарде! Бий приклáдом! — наказав я й кинувся в саму гущу.
Через хвилину негр знову тримав у руках свою рушницю і, як випущений з клітки тигр, кинувся на ворогів. На щастя, вони не мали вогнепальної зброї.