— Боб зараз зарізати вбивця! Ні! Боб різати на шматочки, довго і боляче!
— Не смій! — зупинив його Сем. — Він — мій!
— А що з тими двома? — запитав я.
— Мертві, — відповів зблідлий Бернард, намагаючись зупинити кров із рани у плечі.
— Ти поранений?
— Дурниці! Подряпина!
— Це погано. Нам ще далеко їхати. Ми повинні наздогнати Морґана-молодшого, який везе золото. Що будемо робити з ним? — запитав я, показуючи на батька.
— Він мій! — уперто повторив Сем. — Я буду його судити. Бернард поранений, до того ж йому треба справити похорон брата. Тому нехай він разом з Бобом відвезе мерзотника до вігвама шошонів, і його будуть стерегти там, поки ми не повернемося. А ми і вчотирьох упораємося з шістьма розбійниками на мулах.
— Хороший план! До діла!
Морґана посадили в сідло і прив’язали до коня. Бернард і Боб стали по обидва боки від бандита і вирушили до стійбища шошонів, а ми зробили короткий привал перед тим, як продовжити переслідування, слід було дати перепочити й попастися коням.
Джеронімо, військовий лідер апачів. Пенсильванія, 1905 рік. Фото Едварда Киртіса з бібліотеки Північно-Західного Університету.
— Ми не можемо затримуватися тут надовго, — сказав я. — Слід використати день, щоб проїхати вперед.
— Куди збираються мої брати? — запитав Ко-Ту-Хо.
— У долину Сакраменто, поміж горами Сент-Джон і Сент-Джозеф, — відповів Сем.
— Мої брати можуть не поспішати. Нехай коні пасуться до темряви. Вождь шошонів знає все на шляху до вод Сакраменто, тому ми зможемо їхати й поночі.
— Даремно ми так поспішно відправили цього Морґана! — зауважив Сем.
— Чому?
— Варто було б допитати його.
— Навіщо? Навіть того, що ми про нього знаємо, цілком достатньо, щоб засудити його до найбільш болісної смерті.
— Та я не про те! Ми могли вивідати в нього, де він призначив зустріч із сином.
— Семе, невже ти думаєш, що він видасть нам власного сина й награбовані скарби? Він упевнений, що його чекає смерть і ніякі визнання не врятують його, а тому мовчав би.
— Можливо, — погодився Сем.
— Мій брат Чарлі має рацію, — підтримав мене Віннету. — Наші очі досить зіркі, щоб знайти сліди мулів.
Це була правда, як і те, що ми могли б заощадити час, якби точно знали місце зустрічі.
— Кого шукають мої брати? — запитав вождь шошонів, порушивши звичай червоношкірих ніколи не виказувати цікавості перед сторонніми. Проте цього разу він опинився серед людей, яких вважав рівними собі, тому таке питання не принижувало його гідності.
— Товаришів тих убивць, яких уже схопили воїни шошонів, — відповів я.
— Скільки їх?
— Шестеро.
— Клянуся, ми знайдемо їх і приведемо у вігвами шошонів, — урочисто проголосив Ко-Ту-Хо.
Ще до сутінків наші коні відпочили, і ми рушили в дорогу. Ми й раніше ніколи не втрачали надії наздогнати негідників і розплатитися з ними сповна, але тепер, коли з нами був вождь шошонів, у нас з’явилася впевненість, що вони від нас не втечуть. Ми правильно вчинили, довірившись Ко-Ту-Хо, який, попри цілковиту темряву, вів нас уперед. Його слова про те, що він навпомацки знайде дорогу, бо знає кожен крок шляху, виявилися правдою.
Ми минули прерії і просувалися гірською стежкою, яка зміїлася між скель, а під ранок в’їхали в поросле лісом передгір’я. Під ранок ми дали коням короткий перепочинок і продовжили шлях. А коли сонце стояло вже високо, опинилися біля роздоріжжя. Там приліпився до скелі збитий із дощок та обмазаний глиною будинок. Наді входом була вивіска «Готель». Чуття не підвело господаря закладу: місце було дуже вдале, що підтверджували верхові коні біля конов’язі, мули в загоні і цілий караван фургонів. У такому людному місці заклад обертається на справжню золоту жилу. Відвідувачів було так багато, що деякі сиділи не всередині, а за столами у дворі під дашком.
— Зазирнемо туди? Може, щось вивідаємо, — запропонував Сем.
— А в тебе ще лишилися золоті злитки, щоб заплатити за справжній ель із Бартона в Стаффордширі? — пожартував я.
— Запаси ще не розійшлися, — сміючись, відповів старий вестмен.
— Тоді ходімо.
— Тільки прошу тебе, сядьмо на свіжому повітрі. Я можу звикнути до чого завгодно, але тільки не до задушливої клітки.
Прив’язавши коней, ми сіли під дашком, над яким була вивіска з гордою назвою «Тераса».
— Що бажаєте пити, панове? — запитав слуга, який ніби з-під землі виріс.
— Пиво. Скільки воно у вас коштує? — завбачливо запитав цього разу Сем.