— Мій брат Бруно опоряджає для вас ще одну хату, яку ми тут маємо. У ній багато років ніхто не жив, але її буде облаштовано, — сказав нам Авель.
Повсідавшись довкола грубки, серця оселі, ми пили мате, типовий для півдня зелений і гіркий навар, заїдаючи його гарячими булочками, вершками і варенням з айви, які принесла нам Факунда. Надвечір прийшов Бруно, а за ним сусіди, щоб привітати нас. Вони залишали при вході промоклі накидки й заболочені чоботи, несміливо віталися і клали на стіл свої дари: слоїк повидла, смалець, загорнутий в полотняну шматину козячий сир. Обдивлялися нас із цікавістю: хтозна, що вони думали про столичних гостей з їхніми білими руками й тонкими плащами, нездатними захистити від зливи, та їхню відмінну манеру говорити. Єдиний, хто здавався їм людиною, був Торіто з його видубленими роботою ручищами, з вічним усміхом доброї людини на устах, який стояв зігнувшись, щоб не зачіпати головою сволок.
Коли звечоріло, сусіди розійшлися.
— До завтра. Факунда принесе вам свіжого хліба на сніданок, — сповістила нам Люсінда, надягаючи пончо.
І тоді ми збагнули, що Ріваси йдуть ночувати деінде, залишивши свою оселю нам.
— Лише на кілька днів, не більше. Ваш дім скоро буде готовий. Ми ремонтуємо покрівлю і треба ще встановити грубку, — пояснив Авель.
Перші дні пішли на відвідини сусідів у поближніх садибах і в Науелі — щоби представитися чи віддати візит ввічливості. Належало принести гостинця в обмін на той, що ми отримали: в нашій країні в гості з порожніми руками не ходять, а в провінції цього правила додержують строго. Слоїки моїх тіток знайшли своє призначення, хоча й не могли конкурувати із сільськими консервами. Хосе Антоніо і Торіто приєдналися до чоловіків, які ремонтували призначений для нас дім, і через тиждень ми вже розмістилися в ньому з деякими уживаними меблями, які роздобув для нас Бруно.
У цих скромних стінах, збитих із дошок, що стугоніли від вітру, письмовий стіл з черешневого дерева і годинник з маятником здавалися краденими, а лампи від Тіффані виявилися непотрібними, бо електрики не було. Не пам’ятаю, що сталося з нефритовими фігурками, гадаю, вони назавжди лишилися лежати в бавовняних сповитках. Як нас і попереджали, неможливо було вижити без великої чавунної печі, яка слугувала для приготування їжі, опалення, біля неї сушили випрану білизну і збиралися люди. І взимку і влітку в ній від світанку до ночі горіли дрова. Мої тітки, які заледве вміли заварити чай, навчилися нею користуватися, але мати навіть не намагалася: вона хиріла у кріслі чи в ліжку, виснажена кашлем і холодом.
Ми з Торіто були єдині, хто від самого початку пристосувався до обставин, інші вдавали, що це тимчасове пристановище, бо їм важко було прийняти те, що нестатки та ізольованість, які ніхто не хотів називати «бідністю», є нашою новою реальністю. Перші кілька тижнів нам, як невідчепна зараза, докучала сльота. У грозу люто завивав вітер і, здавалося, ляскав батогом по металевій покрівлі. Щодня з неба сіявся нескінченний дрібний дощ. Якщо не мжичило, то нас обкутував туман, тож ми ніколи повністю не просихали, бо сонце, яке зрідка пробивалося крізь хмари, майже не гріло. Це загострило хронічний бронхіт моєї матері.
— До мене вертаються сухоти, цей клімат мене доб’є, до весни я не дотягну, — шепотіла вона, кутаючись у ковдри і харчуючись бульйонами.
Як казали мої тітки, сільське повітря поліпшило мій характер і згладило непокірливість. У Санта-Кларі я завжди мала чим зайнятись, день злітав непомітно, переді мною було тисячі завдань і всі мені подобались. Я прикипіла душею до дядька Бруно, як одразу стала його називати, і можу запевнити, що ця любов була взаємною. Для нього я стала наче реінкарнацією його донечки, яка вмерла при народженні, а мені він замінив втраченого батька. «Не прив’язуйтесь так до малої, сеньйоре Бруно, бо одного дня вони повернуться до міста і залишать мені вас із розбитим серцем», — бурчала Факунда. Біля нього я навчилася рибалити, ставити сильця на кроликів, доїти корів, сідлати коней, вудити сири, ковбаси, окости, рибу і м’ясо в обмазаній глиною круглій шопі, де завжди тлів жар, щоб сушити продукти. Факунда мене прийняла, бо її попросив про це Бруно. Доти вона нікого не терпіла у своєму кухонному царстві, та врешті-решт навчила мене місити тісто, шукати яйця, які кури відкладали де завгодно, і готувати взимку тушковане м’ясо і яблучний пиріг, моду на який у цьому регіоні завели німці.