Касик, міцно збитий і окоренкуватий старий з наче висіченими з каменю рисами обличчя, прийняв нас в общинному домі, простій споруді з брусів, із солом’яним дахом та стінами без вікон. Він представ у прикрасах і церемоніальних намистах, в оточенні молодих, на вигляд суворих і грізних, здорованів, дітей і псів, що сновигали туди-сюди. Ми з Люсіндою залишались надворі разом із рештою жінок, чекаючи, коли нам дозволять увійти, поки Авель дарував свої приносини: тютюн і алкоголь.
Години зо дві вони мовчки пили, позаяк не володіли мовою один одного, й відтак касик дав знак покликати жінок. Тоді Люсінда, яка трохи знала мову індіанців, при допомозі одного з молодиків, які вивчили іспанську на військовій службі, виступила в ролі тлумача. Говорили про коней, про збір урожаю, про солдатів, які стояли табором неподалік, про владу, яка раніше брала в заручники дітей касиків, а тепер робила все, щоб діти забули свою мову, свої звичаї, своїх предків і гордість.
Офіційний візит тривав кілька годин, ніхто нікуди не квапився, час вимірювався дощами, жнивами і нещастями. Я без нарікань змагалася з нудьгою, очманіла від диму від багаття, яке горіло у тій хижі без вентиляції, і налякана тим, як зухвало розглядали мене чоловіки. Нарешті, коли я вже падала з утоми, візит було завершено.
Надвечір Люсінда вела мене в хижку знахарки Яйми, куди вона йшла вивчати цілющі рослини, шкаралупи і трави, якими та жінка завжди ділилася, застерігаючи, що вони навряд чи допоможуть без відповідних чарів. Щоб потвердити це, вона промовляла заклинання і ритмічно била в шкіряний бубон з малюнками, що зображували пори року, сторони світу, небо, землю і підземний світ. «Але бубон належить роду», — пояснювала вона, тобто лише її роду: інші люди не могли його торкатися, бо були чужими. Люсінда записувала урок у зошит, нотуючи індіанські назви рослин і схематично їх замальовуючи, щоб розпізнати в природі. Опісля вона ділилася своїми нотатками з тіткою Пією, яка доповнювала свій перелік народних засобів новими компонентами. Замість магічного бубна вона прикладала свої руки, які зцілювали енергією. Тим часом я засинала на земляній долівці, обійнявшись із парою блохастих псів.
Яйма виглядала років на п’ятдесят, але казала, що пам’ятає, як іспанці, підібгавши хвоста, забралися геть і постала республіка. «І перед тим не було нічого доброго, а потім стало ще гірше», — підсумовувала вона. Якщо це правда, то їй мало би бути десь сто десять років, прикидала Люсінда, однак пощо було перечити їй: кожен вільний описувати своє життя так, як йому хочеться. Яйма ходила у звичному одязі свого народу, який раніше виготовлявся повністю з домотканого полотна, але вплив міста його змінив. Поверх довгої та просторої сукні з квітчастої тканини вона носила чорну накидку, скріплену великою шпилькою, на голові мала хустку, а ще срібну нашийницю і прикраси на чолі.
Коли мені виповнилося чотирнадцять років, вождь попросив у Авеля Ріваса моєї руки — для себе самого чи для одного зі своїх синів, аби, як він сказав, скріпити дружбу, і запропонував йому свого найкращого коня — як викуп за наречену. Авель, слова якого так-сяк переклала Люсінда, делікатно відхилив пропозицію, аргументуючи це тим, що в мене погана вдача і до того ж я є однією з його власних дружин. Касик запропонував поміняти мене на іншу жінку. Відтоді я перестала супроводжувати їх у тій частині мандрівки, аби уникнути передчасного заміжжя.
У тій пересувній школі я переконалася в тому, що завжди твердила міс Тейлор: навчаючи, вчишся сам. У вільний час я мусила готуватися до уроків під керівництвом Люсінди й Авеля і так врешті осягнула таємницю математики, і змогла вивчити тексти з національної історії та географії. Міс Тейлор навчала мене шість років, і я могла назвати в хронологічному порядку королів і королев Британської імперії, але про власну країну знала мало.
Під час одного з частих приїздів Хосе Антоніо обговорювалася можливість відправити мене в закритий Королівський британський коледж, заснований парою англійських місіонерів, що був за три години їзди поїздом. Пишна назва була дещо заголосною для закладу, який складався з одного будинку з кімнатами для дванадцяти дітей і пари місіонерів, які стали єдиними вчителями, однак він мав репутацію найкращого в тій провінції. Мене знову мало не вхопили корчі, як колись. Я заявила, що якщо мене туди відправлять, я втечу і вони вже ніколи мене не побачать.
— Тут я здобуду більше знань, аніж в будь-якій школі, — запевнила я їх так твердо, що мені повірили. Час показав, що я мала рацію.
Моє життя ділилося на два сезони: дощовий і сонячний. Зима була довгою, темною і мокрою, дні короткими, а ночі студеними, але я не нудьгувала. Я не лише доїла корів, куховарила разом з Факундою, доглядала домове птаство, свиней і кіз, прала і прасувала, а ще й вела насичене суспільне життя. Тітоньки Пія та Пілар стали душею Науеля і його околиць. Вони організовували зібрання, де грали в карти, плели, вишивали, шили на ножній швейній машинці, слухали музику, крутячи ручку грамофона, і відчитували дев’ятниці за хворих тварин, смутних людей, урожай і гарну погоду. Прихованою метою цих дев’ятниць було відбити парафіян від пасторів-євангелістів, які потроху завойовували територію країни.