Досі я мало розповідала тобі про Аполоніо Торо, незабутнього Торіто, який заслуговує на данину пам’яті, бо супроводив мене довгі роки за життя і не покидає й після смерті. Думаю, він народився з деякими генетичними відхиленнями, бо ні на кого не був схожий. Насамперед він був велетнем у нашій країні, де люди раніше були коротунами; зараз ні, тепер молоді покоління на голову вищі за своїх дідусів і бабусь. Бувши таким здоровилом, він рухався з повільністю товстошкірих, і це посилювало його подобу небезпечного гевала, яка цілком суперечила його справжній смирній натурі. Своїми волохатими руками він міг би задушити пуму, але коли з нього глузували, як іноді бувало, він не боронився — наче був цілком свідомий своєї сили і відмовлявся застосовувати її супроти інших. Він мав вузьке чоло, маленькі й глибоко посаджені очі, випнуту щелепу і завжди напіввідкритий рот.
Якось на базарі кілька хлопчаків оточили його на безпечній віддалі, горланячи «недоумок!», «ідіот!» і шпурляючи в нього каміння. Торіто, з розсіченою бровою і залитим кров’ю обличчям, спокійно це терпів, не намагаючись захиститися. Зібралося невеличке коло роззяв, коли надійшов дядько Бруно, приваблений бучею, і розлючений, відігнав напасників. «Той горила на нас напав!», «його треба замкнути!» — верещали вони, однак відступили і врешті втекли, вигукуючи образи.
Я бачу, як він сидить на лавці, бо стільці були для нього замалі, подалі від грубки, бо йому завжди було жарко, і ножем вирізає з дерева якесь звірятко для дітей, які приходили до нас, приваблені печивом Факунди. Ті самі діти, які попервах його страшенно боялися, невдовзі ходили за ним хвостом. Ми, жінки, спали в хаті, але він потребував багато повітря, тож коли не падав дощ, Торіто вкладався на призьбі, накрившись пончо. Ми казали, що він спить із розплющеними очима, завжди на чатах. Не раз я опинялася в нього на руках, коли будилася від кошмару. Торіто чув мої крики, прибігав раніше за всіх і колисав мене, мов немовля, наспівуючи «спи, маленька, баю-бай, не повернеться бабай».
У селі Торіто знайшов своє місце у цьому світі. Думаю, він розумів мову тварин і рослин: умів заспокоїти норовистого коня щось йому шепочучи, або ж підняти вруна на нивах граючи на губній гармоніці. Передбачав зміни погоди задовго до появи прикмет, які знав дядько Бруно. Незграбний і неповороткий чолов’яга, яким він був у місті, на природі перетворився на витончене створіння з антеною, що вловлювала його оточення й емоції людей.
Час від часу він зникав. Ми знали, що він кудись вирушає, бо міняв підошви на чоботях, збирав докупи сокиру, ніж і наваху, вудочку, матеріал для силець і провізію, яку давала йому Факунда, а вона ставилась до нього з такою ж буркотливою і владною прихильністю, що й до дядька Бруно. Торіто ув’язував усе це в ковдру і закидав клунок на спину, перехрещуючи мотузки на грудях. Коротко прощався і йшов собі пішки. Їхати верхи він відмовлявся: казав, що надто важкий для спини коня чи мула. Пропадав на кілька тижнів і вертався худий, зарослий, обсмалений сонцем і щасливий. Ми запитували його, куди ж він ходив, і відповідь завжди була одна: пізнавав. Це слово охоплювало непролазні хащі субполярних лісів, вулкани й вершини кордільєр, ущелини та круті перевали природного кордону, бурхливі річки, пінисті водоспади, озерця, сховані поміж скель, а ще містило в собі провідників, які знали місцевість як свої п’ять пальців, пастухів і мисливців, а також індіанців, які його поважали і прозвали Кайлом за його велетенський зріст. Серед тих людей Торіто не був сільським дурником, він був мудрим велетнем.
Якось у суботу, наприкінці осені, один з робітників найближчого маєтку, який побачив мене на родео, приїхав до Рівасів — буцімто купити кілька свиней; я й не підозрювала, що він приїхав через мене. Пригадую, що був то неголений бундючний тип з командним голосом, який розмовляв з нами, не злазячи з сідла. Поросята були ще крихітні, і дядько Бруно сказав йому повертатися за два місяці, та позаяк той ще якийсь час вів балачку, запросив його у дім прополоскати горло. Я подала їм яблучну чічу і повернулась, аби піти геть, але чоловік спинив мене цоканням язика, наче пса.